Цзян Жун - Вовк-тотем

у нього виникло змішане почуття страху, поваги й зачарування. Монгольські вовки не тільки глибоко зачепили його душу, але й «охопили до кісточок» його тіло. Невже степові вовки могли містити в собі таку велику привабливість? У них таїлося щось таке, чого не побачиш, не торкнеш, щось химерне, але водночас міцне, — можливо, це був духовний кумир або первісний тотем. Чень Чжень відчував, що, напевне, ступив на духовну територію степовиків. І хоча він лише випадково прочинив двері, шпарина привернула його увагу.

Протягом наступних двох років Чень Чжень більше не зустрічав такої потужної вовчої зграї. Удень, коли пас овець, іноді здалеку міг побачити одного-двох сірих. Якщо доводилося пройти відстань до сотні лі, міг щонайбільше побачити трьох-п'ятьох вовків. Однак набагато частіше він бачив загризених вовками овець, корів чи коней, щонайменше — одного-двох, двох-трьох, трьох-чотирьох, а щонайбільше — ціле поле, всіяне трупами. Відвідуючи інших степовиків, він бачив вовчі опудала, які майоріли, ніби такі собі вовчі прапори, на високих жердинах біля жител кочових мисливців.

Старий Біліґ продовжував нерухомо лежати в сніговому заметі і, примружившись, дивитися на дзеренів, що паслися на пагорбку, та на вовчу зграю, що поступово наближалася. Він прошепотів до Ченя:

— Ще трохи потерпи! Коли вчишся полювати, насамперед слід навчитися терпіння.

Коли Старий Біліґ був поруч, Чень Чжень почувався значно впевненіше. Він струсив з вій паморозь і довірливо подивився на Старого, потім підніс до ока підзорну трубу і також подивився на схил навпроти — на дзеренів та на вовче кільце. Він бачив, що вовки поки що не вдаються до жодних дій…

Після тієї першої сутички з вовками, він раптом зрозумів, що степовики весь час живуть у вовчому оточенні. Удень, коли він пас овець, варто було вийти з юрти, як недалеко вже проступав на снігу рядок свіжих вовчих слідів; на гірських схилах відбитків лап було ще більше, і траплявся сіро-білий свіжий вовчий послід. А вночі, майже щоночі, він міг бачити схожі на привиди вовчі тіні; особливо зимовими ночами смарагдові вовчі очі з’являлися лише за десяток метрів від овечої отари — найменше дві-три пари, п’ять-шість пар, більше — до двадцяти. Одного разу з невісткою Біліґа Ґасмаа вони нарахували з ліхтариком найбільшу кількість вовчих очей — двадцять п’ять. Первісні кочовики — ніби партизани: спорядження у них найпростіше, загін для овець узимку вони споруджують з возів, жердин та великих шматків повсті, влаштовуючи загорожу від вітру. Саме від вітру, але не від вовків. Великий отвір з південного боку загону[12] охороняється лише собаками та жінками, які по черзі чергують уночі. Іноді вовки забігають у загін, тоді розпочинається битва між ними та собаками, під час якої тіла тварин можуть битися об стіну юрти і будити людей, які сплять, притулившись до неї. Чень Чжень так двічі прокидався від удару вовчих тіл, і якби не стіна-хана, вовки б просто опинилися в нього на грудях. Людей, які живуть у первісних кочових умовах, іноді від вовків відділяють тільки два шари повсті. Однак досі Чень Чжень ще не мав можливості по-справжньому помірятися силами з вовками. Можливо, тому, що монгольські степові вовки, вправні в нічних битвах, ще більш невловимі, ніж партизани північно-китайських рівнин. Ночами, коли їхні зграї сновигають туди-сюди, Чень Чжень змушував себе спати сторожко і просив Ґасмаа, коли вона чергувала вночі, кликати його, якщо вовки забіжать у загін, щоб він вийшов і допоміг їй відлякувати чи відганяти вовків. Старий Біліґ, посмикуючи свою борідку гірського цапа, злегка посміхався й казав, що зроду не бачив ханьця, який би так цікавився вовками. І скидалося на те, що Старого тішив такий незвичайний інтерес до сірих з боку пекінського студента Ченя Чженя.

Нарешті Чень Чжень усе ж побачив зблизька, у світлі ліхтарика, криваву битву між вовками, собаками й людьми. Це сталося однієї зимової ночі, якраз у хуртовину, ще першої — суворої — зими його перебування в степу.

Чень-чень (Чжень)! Чень-чень (Чжень)!

Тієї ночі він прокинувся від переривчастих звуків голосу Ґасмаа, яка кликала його, та скаженого рику собак. Коли він похапцем натягнув піми й шкіряний плащ, узяв ліхтарик і аркан та вибіг з юрти, його ноги сильно тремтіли. У світлі ліхтарика, що проходило крізь безладний рій сніжинок, він несподівано побачив, що Ґасмаа саме тягне за хвіст величезного вовка. Цей вовк у довжину — від хвоста до голови — був на зріст дорослої людини, а вона хотіла витягнути його зі щільного натовпу овець! Вовк з усіх сил намагався повернути голову, щоб укусити її, однак перелякані на смерть дурні й жирні вівці, які боялися що вовка, що вітру, уперто купчилися поближче до загорожі, унаслідок чого сніг між їхніми тілами перетворювався на пару і посилювався різкий овечий запах. Вони затисли вовка спереду так, що той не міг і поворухнутися. Він міг лише, вчепившись пазурями в землю, рватися вперед і безладно кусати всіх, хто потрапить йому під зуби. Вовк з усіх сил намагався вирватися від Ґасмаа, вискочити з натовпу овець, щоб розвернутися й кинутися на жінку. Чень Чжень підбіг хитаючись, однак не знав, з чого йому починати. Дві великі собаки позаду Ґасмаа також нервували, бо не могли пробратися крізь отару, вони тільки скажено гарчали й гавкали, щоб принаймні таким чином тиснути на вовка. Інші п’ять-шість лютих собак Біліґової родини з усіма сусідськими собаками саме вовтузилися з вовками на східному боці загону. Там стояв собачий гавкіт, рик і виття. Чень Чжень хотів наблизитися до Ґасмаа, щоб допомогти їй, однак його ноги трусилися й не переступали. Його гаряче прагнення торкнутися живого вовка власноруч ураз ущухло, ніби заледеніло від страху. Ґасмаа ж, яка подумала, що Чень Чжень справді поспішає їй на допомогу, схвильовано закричала:

— Не підходь! He підходь! Вовк може вкусити! Швидше розжени овець, щоб собаки могли підбігти.

Ґасмаа сильно відхилилася назад, з усіх сил тягнучи вовка за хвіст, аж на обличчі в неї проступив піт. Вона