Михайло Васильович Лукінюк - Обережно: міфи!

саме вона в першу голову й приводилась до повної відповідності, і спосіб для такого приведення був розроблений надзвичайно ефективний: усе, що бодай якимось боком не вкладалося у жорсткі рамки прийнятих стереотипів, безжально відсікалося.

Тож на дбайливо підготовленому в такий спосіб ґрунті й розквітали буйноцвітом узвичаєні міфи — як загальнодержавні, тривалість існування яких прив’язувалась до нововведених п’ятирічних циклів життя суспільства, так і менші — так би мовити, місцевого значення. Власне, і значущість, і «художній» рівень міфів визначалися саме тим, на кого вони переважно спрямовувалися, тобто рівнем інтелекту «споживача», мозком якого вони мали бодай якийсь час володіти.

Свого часу ще Платон, підкреслюючи роль міфів у вихованні верстви стражів для своєї «комуністичної» держави, наголошував на необхідності їх закорінення у свідомості громадян його «ідеальної» держави, починаючи з дитячого віку (1971. — с. 156): «Ми вмовимо виховательок і матерів розповідати лише визнані міфи, щоби з їх допомогою формувати душі дітей швидше, ніж їхні тіла — руками». Для цього, за Платоном, в різних творах «слід твердити, що Бог» — у «безбожні» часи комуно–більшовизму в свідомості більшості радянських людей це місце звично посідали керівники партії та уряду — «не всьому є причиною, а лише благові». А тому вину за всі негаразди й невдачі слід покладати на численних «ворогів народу», безупинно виводжуваних на чисту воду невсипущими «стражами порядку».

Тож, скажімо, для дошкільнят Союзу цілком придатним був міф–казочка про Хлопчиша–Кибальчиша, а от міф про патріота Павлика Морозова призначався вже для школярів молодших та середніх класів. Юнаки ж та дівчата старших класів мали захоплюватися героїчним Павкою Корчагіним чи канонізованими партійною ідеологією героями «Молодої гвардії».

Більшовицькі ідеологи створили з автора знаменитого роману «Как закалялась сталь» героїчний образ самовідданого комунара, котрий, зазначено навіть у лаконічному «Українському радянському енциклопедичному словнику» (УСЭС. — 1988. — т. 2. — с. 597), як «учасник громадянської війни, воював у бригаді Г. І. Котовського та Першій Кінній». Однак чимало видань позбавлені подібної вади. Так, скажімо, знаменита «Детская энциклопедия», призначена «для дітей середнього та старшого віку», щедро подає численні подробиці «героїчної біографії» (1968. — т. 11. — с. 393): проте, як змалку Миколка «ненавидів поміщиків, на чиїх полях за жебрацьку платню працювали його рідня й односельці». А тому «зрозуміло, що в роки революції на Україні, коли робітники та селяни повстали проти царя, поміщиків та фабрикантів, юний Островський не міг залишитися осторонь від народної боротьби». Про те, що «так само як Павка Корчагін, юний доброволець не раз брав участь в пекельних бойових сутичках, хоробро ходив у розвідку». І як, незважаючи на «хвороби та поранення («в атаці під Львовом Миколу Островського було важко поранено, і його демобілізували з Червоної Армії», пояснює «ДЭ». — М. Л.) ...сміливо боровся з куркульством та бандитами». А герой роману, масово розтиражований більшовицькою пропагандою та перетворений із художнього образу в реальну людину («УСЭС» прямо називає його «автобіографічним»), став, як наголошено у згаданій енциклопедії (с. 350), «символом героїзму, душевної стійкості та високої моральної чистоти радянської людини». Тож не дивно, що «багато передових молодіжних бригад... самовіддано домагались надання імені Миколи Островського, а багато військових підрозділів Радянської Армії в роки Великої Вітчизняної війни виборювали звання корчагінців» (там само. — с. 393).

Та, як стало відомо зі знайденої в архівах музею Островського його автобіографії (Мицик, 1998), нічого спільного з героїчною біографією свого героя Островський не мав, оскільки ніколи не був червоноармійцем, не кажучи вже про «пекельні бойові сутички» (до речі, навіть у виданій вчетверте у знаменитій серії «ЖЗЛ» книзі «виправлених» спогадів про М. Островського, яку «написала його друг і дружина» Р. Островська, не наведено жодного «героїчного» епізоду з «бойового шляху» М. Островського — все більше про «участь у здійсненні обшуків»). Та й на зведенні знаменитої вузькоколійки не надривався. Тож, як наголошує професор Ю. Мицик, «про участь Павки в поході Першої Кінної юний Микола Островський писав з чужих слів, а не з власних вражень». І, як письменник, безперечно, мав повне право на будь–який художній вимисел. Та, погодимося з дослідником, компартійні ідеологи «не мали морального права ліпити і підтримувати міфи такого роду, маніпулюючи свідомістю суспільства».

З такою ж брутальністю і на такому ж підмурку художніх фантазій «ліпився» й міф про «Молоду гвардію». «У Краснодоні, — пишуть автори солідної монографії «Советский Союз в годы Великой Отечественной войны» (1976. — с. 370), — бойові групи «Молодої гвардії» знищували фашистських солдатів і офіцерів, звільняли військовополонених, здійснювали диверсії на підприємствах...» А насправді, наголошує досліджувач цієї вигадки Е. Шур (1999), якому «Центральний архів ФСБ (Федеральна служба безпеки Росії, правонаступниця колишнього ВЧК–НКВС–МДБ–КДБ СРСР. — М. Л.) надав можливість вивчити... двадцять вісім томів матеріалів слідства зі звинувачення поліцаїв та німецьких жандармів у розправі над підпільною організацією “Молода гвардія”, об’єднаних у «Справу № 20056», «такої підпільної молодіжної організації, про яку ми знаємо з дитинства, у Краснодоні не було».

Не дивно, що у дослідника виникло цілком закономірне запитання: «Звідки ж узявся міф про величезну, розгалужену, надзвичайно загрозливу для німців підпільну організацію?» Як засвідчили матеріали згаданої «Справи», все почалося з банального пограбування у ніч з 25 на 26 грудня 1942 року німецької автомашини з новорічними подарунками для німецьких солдатів та офіцерів. Поліція почала приховане прочісування місцевого базару, сподіваючись, що поцуплені з вантажівки кілька коробок сигарет злодії намагатимуться продати. І не помилилася — почалися перші арешти серед молоді. Залякані арештанти називали все нові й нові прізвища «незадоволених новим порядком». Так, О. Лядська (жодного стосунку до «сигаретної справи» Ольга не мала й була заарештована «цілком випадково»), яку «слідчий Захаров пообіцяв повісити на базарі» тільки за те, що у невідправленому листі, знайденому під скатертиною, вона писала про своє небажання «їхати до Німеччини у «РАБСТВО» (саме так: у лапках і великими буквами), дізнавшись від слідчого, що поліція затримала Т. Мащенко, саме на неї й вказала як на «неблагонадійну». Тим часом, називаючи Мащенко, яку на той час він уже відпустив, слідчий просто «схитрував». Упіймавшись на цю вудочку, Лядська «назвала ще пару прізвищ — тих, кого пам'ятала по активній комсомольській роботі ще до війни і які жодним чином не були причетні до “Молодої гвардії”», зокрема Козирева, Третьякевича,