Наталія Володимирівна Сняданко - Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

враження і на батька дітей, і на самих дітей, а пильнувати, як учні опанували матеріал, — то вже було другорядним. Тож діти опановували те, що давалося їм найлегше. А Віллі легше давалося говорити, ніж писати. Наприклад, писання твору в його виконанні виглядало так. Він цілий урок розповідав учительці про свої літні канікули, викладаючи найдрібніші деталі мандрівки з батьками до Парижа, описуючи масляний смак свіжих круасанів, наспівну інтонацію паризьких кельнерок і покоївок у готелях, пилюку на вулицях, дамські сукні в театрі, пригоди дорогою туди і назад. Учителька слухала його, затамувавши подих. Потому казала:

— Чудово, Віллі! А тепер запиши все це.

Через кілька хвилин він, задоволено усміхаючись, віддавав їй листок і казав:

— Готово!

— Як? Уже? Так швидко? — дивувалась учителька, розгортала листок і читала: «Я провів канікули в Парижі. Там було добре».

— І це все? — знову дивувалася вона.

— Ну, а решту я вам розповів, — широко усміхався задоволений собою Віллі.

Писати Вільгельмові завжди було важко. Це почалося від уроків каліграфії в дитинстві, які він щиро ненавидів і уникав їх усіма можливими способами, а потому так само неохоче писав твори, — йому нудно було витрачати стільки часу на те, що він уже і так зміг собі уявити. Ця неспроможність зосередитися надовго породжувала й хаотичність і уривчастість його усних оповідей. Про одні епізоди він згадував часто і детально, інших — уникав зовсім. Через це в Галини залишилися доволі фрагментарні уявлення про дідусеві життєві пригоди — таке буває після перегляду старих неоцифрованих документальних фільмів, коли стрічка постійно обривається, а разом із нею шматуються і враження, зліплюючись між собою в найнесподіваніших місцях. Слухаючи ці хаотичні розповіді, вона почала малювати. Спершу просто обличчя, намагаючись уявити собі, як виглядали всі ті люди з дідусевих оповідок, а потім — окремі сценки: як дідусь іще малим хлопчиком нудиться на придворній церемонії у Відні; як утікає з родинного замку в польському місті Живці у гори, до гуцулів; як віддає честь своїм солдатам із українського батальйону Січових Стрільців; як зустрічається з митрополитом Шептицьким у Львові; як приміряє обнови у Парижі. Сценки в її зошитах нагадували комікс, із тією лише відмінністю, що історія, яку вони розповідали, не мала хронологічної послідовності. Після подій Другої світової війни там могли бути зображені сцени Першої світової чи міжвоєння, далі з’являлись епізоди з радянського Львова, а потому — з тридцятих років, коли Вільгельм жив у Парижі. Цей комікс нагадував оповіді дідуся та його самого — втілення хаосу, непослідовності, бурхливого і нестримного темпераменту. До того ж події в його житті громадилися з дуже нерівномірною інтенсивністю; за період між 1914 та 1921 роками він пережив у десятки разів більше і набагато важливіших речей, аніж за наступні двадцять років, потому знову був короткий спалах інтенсивного життя, а тоді — летаргія радянського часу.

Дідусеві дуже подобалося, як Галина малювала. Дивлячись на рисунки, він пригадував усе нові деталі, а вона відразу ж фіксувала їх, іноді лише інтуїтивно здогадуючись, як могло виглядати те чи те. Ще в дитинстві Галина заповнила своїм коміксом кілька грубих зошитів, якими дуже дорожила, і час від часу домальовувала різні епізоди, які зринали в її пам’яті з дідусевих оповідей. Саме ці комікси вона й візьме через багато років зі собою до Відня, щоби показати замовникові як ідею для майбутнього оформлення інтер’єру кнайпи. Той відразу ж захопиться й уже через годину після зустрічі надішле Галині електронною поштою контракт із такою сумою гонорару, від якої годі було відмовитись. І вона не відмовиться.

На першій сторінці Галининих коміксів було намальовано дідусів годинник виробництва фірми «Omega Seamasters» — такий самий Галина згодом бачила в кіно, на руці у Джеймса Бонда. У фільмі про Бонда вона вперше почула гасло «І цілого світу замало», яке дідусь вивів як епіграф на першій сторінці своїх спогадів, але не тому, що любив фільми про Джеймса Бонда, а тому, що це було одним із родинних гасел Габсбурґів.

### 1895—1912

Одне з перших речень дідусевої автобіографії звучало так: «Я з роду шосте й останнє дитя в сім’ї моїх батьків, матір мене найбільше любила». Його мати, Марія-Терезія-Антуанета-Імакулята-Жозефа-Фердинанда-Леопольдина-Франциска-Кароліна-Ізабелла-Аєлозія-Христина-Анна, архікнягиня Австрійська і принцеса Тосканська, була донькою архікнязя Карла-Сальватора Австрійського-Тосканського та Марії-Імакуляти Бурбон-Сицилійської. Марія-Терезія розмовляла зі сином італійською, а англійською володіла найгірше в сім’ї: ніби й упевнено і правильно, та водночас повільно і скуто, — було помітно, що вона постійно підшуковує слова. Коли діти підросли, вони іноді навіть перекладали для матері деякі англійські фрази своєї гувернантки.

Мати багато часу проводила з Вільгельмом, учила його розкладати пасьянси, грати в доміно і малювати. Лише йому одному з усіх дітей вона дозволяла заходити до своєї майстерні й дивитися, як вона працює. Марія-Терезія мала звичку тримати в зубах пензель, поки підбирала фарбу, а також механічно витирати забруднені фарбою долоні просто об поли своєї вишуканої чорної сукні. Марія-Терезія любила малювати квіти. Вона підписувала свої роботи ініціалами «mTh», при цьому середня літера завжди вивищувалася над крайніми. Іноді вона водила рукою малого Віллі по полотні, й він розмазував олійну фарбу, намагаючись акуратно зафарбувати контур, який вивела мама. Та малювання ніколи не було його сильною стороною. У материній майстерні завжди було повно живих квітів, переважно гіацинтів, і той запах відтоді ціле життя переслідував Вільгельма, коли він роздивлявся живопис. Він навіть зберіг звичку затуляти носа хустинкою, як робив у дитинстві, бо від запаху гіацинтів йому починала боліти голова і закладало ніс.

Батько, Карл-Штефан, спілкувався з дітьми німецькою, проте з ранніх літ вимагав од них знати не тільки англійську та французьку як традиційні іноземні, яких