Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Будеш? – знову намагався схопити малого за руку, коли той укотре пробігав повз нього.

– Буду! – сміявся малий Гриць і скакав далі на своєму конику.

– Ага, є й інший бік цієї медалі! – неначе він тільки-но про те згадав. – Якщо все вивчиш, тоді люди скажуть, що ти наділений чимось надприродним, ба більше: знаєшся з темними силами, – сам дивно хитав вказівним пальцем із довгим нігтем біля свого вуха. – Але звідки їм знати, що ці знання тяжкою працею даються. Та і як про те знатимуть, коли вони втаємничені від простих людей, адже не кожному можна ними користуватися! – і такий був у нього вигляд, неначе поклав на ваги два однакові камені й дивився, який же з них переважить.

– А може, й не вивчиш, бо я й сам не все знаю, – то піднімав свої кістляві плечі, то опускав їх. – Багато чого треба було зректися, а я не зміг, отак по-дурному все й пропало, – дивно моргав очима й тер кулаком під кудлатими бровами. – Тільки не подумай, що я шкодую, ні, – аж приклав до серця зашкарублу руку. – Карпо зміг би, і сили волі мав доста, просто… не судилося. А ти зможеш, я відчуваю, – знову ловив малого бешкетника.

– Зможу! – і на це погоджувалося дитя, підплигуючи ще вище.

– Я знав таких, що їх ні кулі не брали, ні шабля не рубала, з води виходили сухими, а з вогню – мокрими. Але перш за все має бути лицарська совість і добросердя, інакше навіщо вчитися такій мудрості?! – зараз Карпо відчував себе так, неначе сидів на Хортиці серед молодих козаків і повчав їх.

– Буду! Зможу! – неслося повз нього Гриценя, та так швидко, що дід за його ніжками і слідкувати не встигав.

– То вже, хлопче, як вийде, – крутив головою, поправляючи культю, щоб підвестися. – Забирай малого, – звернувся до Насті, яка з’явилася на порозі. – Набігався досхочу, тож добре спатиме.

– А про що то ви говорили? – спинившись, вона лукаво примружила очі.

– То ми про своє, – дід, може б, і почервонів, але крізь товсту шкіру та глибокі борозни на його обличчя ніяка фарба вже не пробивалася. – Недарма ж кажуть: що старе, що мале, – усміхався у вуса. – Погода міняється, мабуть, холоди находять, – роззирнувся довкола, аби про щось інше говорити. – Чи вийде ще так довго гуляти? А на печі днями він у тебе не висидить. За день хату переверне, – погладив малого по голівці. – Тільки… ось що я хотів додати, – тепер топтався на місці. – Бити його не надумай, нехай і Мусій руку не піднімає. Не можна, щоб у його душі злість народжувалася. Це вкрай небезпечно.

– Е, ні, то вже мені вирішувати, – посварилася на діда пальцем, аби той не командував на її подвір’ї. – Лозина в хаті завжди напоготові, інакше всі на голові ходитимуть.

Та дід її вже не слухав, він і так знав, що відтепер на малого вона руку підняти не зможе.

Коли Карпо волочив додому свою дерев’яну ногу, Настя дивилася йому вслід і ніяк не могла зрозуміти, чому це він так узявся опікати її Гриця? Звісно, до кінця не збагнула б, навіть якби й був час на роздуми, тож урешті пішла до хати, де в маленькій колисці спав уже четвертий син.

– Як швидко минає час, – проказала вона одного ранку. – Ніби недавно в маленькому ліжечку з віконцем лежав, а вже скоро десять років виповниться. Як швидко… – у самої аж борода затремтіла, бо таких уже в найми відправляли.

Вивела на вулицю сина, повісила на його худеньке плече торбину з окрайцем хліба, а сама на стежку поглядає, якою має бігти ще одне хлоп’я – Андрійко. Тільки-но побачила того товариша, одразу і Мусія стала кликати:

– Кидай свою роботу, я відтак сама господарство допораю, а тобі з хлопцями час у дорогу.

Вона нечасто бувала ніжною, а зараз так і хотілося приголубити свою непосидющу дитину. Узяла б на руки й міцно притиснула, як колись – коли він ще сам не бігав. Але замість того лише погладила по голові, бо він дуже не любив її пестощів. Хотіла й сказати багато чого, та немов колючий дріт обмотав її шию – так боляче було.

– Прошу тебе, будь слухняним, не огризайся на господаря та не зиркай на нього спідлоба, – сама аж руки на грудях схрестила. – Як не важко буде, а ти слухайся, він же за роботу гроші платитиме. Трохи заробиш, тоді з кравцем буде чим за науку розплатитись. У нього теж усе доведеться робити, але він своє діло знає, то й тебе навчить. А вже коли на власний хліб підеш, тоді й тобі, й нам стане легше, – сама таке пекуче ковтнула, що аж рукою за горло схопилася.

– Так-так, – кахикнув дід Карпо, наближаючись, адже таке діло без нього аж ніяк не могло статися. – Там теж не мед буде, – і він почав наставляти, – та все ж будь мужчиною, витерпи.

А скориставшись відсутністю матері, яка побігла за своїм Мусієм, став про інше розпитувати:

– Що то ти замишляв у той день, коли зі школи втік? І чому того вечора назад пробирався? – про те він ще раніше хотів спитати, та чекав, поки все владнається. – Кажи по секрету, тільки швидше, – а сам то на хату-мазанку поглядає, яку збудував ще старий Савон, то на Гриця, аби ніхто не перешкодив дізнатися про все до кінця.

– Спалити її хотів, – відрубав малий коротко.

– Навіщо? – від подиву дід аж брови потягнув на лоба.

– Отець нам про любов до ближнього, про милосердя та про братство во Христі розказував, а сам робив зовсім не так. Говорив, що все треба терпіти, а сам у лискучих чоботях ходив, коли мій тато в старих і латаних, а я взагалі босяка аж до морозів.

– То й що?

– Несправедливий він, і нас бив незаслужено, – шморгнув носом і витер його рукавом.

– А навіщо на портреті цареві очі виколов? – ще не було такого, щоб дід про щось не довідався, тож і така новина його не оминула.

– Бо на городі в батюшки наймити та прихожани задарма працювали, а він усе царя