Джон Б. Джудіс - Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

результат політичного конфлікту. Так, із 1935 року до 1970-х років час від часу виникали дискусії щодо переваг прогресивної шкали оподаткування доходів фізичних осіб, але американська політика відображала фундаментальний консенсус на його користь. Саме по собі прогресивне оподаткування було частиною ширшого світогляду, який інколи називають «лібералізмом „Нового курсу“». Він прийшов на зміну переконанням, що передбачали значно більш обмежену роль уряду в економіці.

Фундаментальні світоглядні позиції відіграють важливу роль у політиці США та Європи і всіх країн, управління якими засноване на згоді, а не на силі й терорі. Наприклад, у Великій Британії впродовж більшої частини XIX ст. панував капіталізм laissez-faire[21], який пов’язують із «невидимою рукою ринку» Адама Сміта. Але після Другої світової війни його витіснило кейнсіанство[22].

Структура американської політики спрямована на захист панівних світоглядних позицій. Саме такі її принципи, як «переможець отримує все», «перемога кандидата, який отримав просту більшість голосів», «одномандатні виборчі округи», посприяли створенню двопартійної системи. Кандидатів від третьої партії[23] часто відкидають як «третіх зайвих»[24]. Ба більше, вирішуючи, кого висувати на праймериз у партіях, виборці та партійні боси зазвичай беруть до уваги здатність кандидата бути обраним, а на загальних виборах кандидати здебільшого намагаються зайняти центристську позицію, щоб їх не затаврували як «екстремістів». Американська політична історія рясніє кандидатами, які виявилися занадто екстремістськими з погляду панівного консенсусу тієї чи іншої основної партії. Згадаймо, наприклад, Фреда Гарріса чи Джессі Джексона серед демократів і Тома Танкредо чи Пета Робертсона серед республіканців.

У результаті такого тяжіння обох партій до центру з’явилася тенденція зменшувати або навіть ігнорувати різкі політичні розбіжності щодо базових соціально-економічних питань, особливо під час президентських перегонів. Кампанії часто розгортаються навколо несуттєвих соціальних питань, таких як тверезість чи аборти, або навколо другорядних економічних проблем на кшталт мінімальної зарплати чи дефіциту. Однак часом, під впливом різких змін у суспільстві чи економіці або світової ролі США, виборці несподівано починають реагувати на заклики політиків чи рухів, які торкаються питань, що їх основні партії применшили або проігнорували. Є два види таких подій.

Перший політологи називають виборами, які змінюють співвідношення сил. У такій ситуації виклик, який партія чи кандидату президенти кидають панівному світоглядові, призводить до перевороту, що перебудовує наявні коаліції і викликає появу нової партії більшості. Саме так діяла кампанія Франкліна Рузвельта 1932 року, а ще більше — його кампанія 1936 року, такі ж результати мала кампанія Рональда Рейгана 1980 року. Однак такі вибори — рідкість. Зазвичай їх провокує економічна депресія чи війна та низка політичних сплесків, які ставлять під сумнів, але не витісняють панівний світогляд. В американській політиці такі сплески часто супроводжуються появою популістських кандидатів чи рухів.

Ці популісти-«каталізатори» окреслюють власну політику висловом «ми проти них» — у сенсі боротьби народу проти істеблішменту на основі проблем та вимог, від яких той ухиляється. Поява Народної партії була першим великим залпом проти світогляду капіталізму за принципом невтручання. Програма Г’юї Лонга «Поділімося нашим достатком» збіглася з президентськими виборами Франкліна Рузвельта 1932 року і змусила його адміністрацію впровадити нову політику задля збереження більшості. Разом ці рухи визначили ту популістську базу, якою згодом у своїй кампанії 2016 року скористався Берні Сандерс, що називав себе і демократичним соціалістом, і прогресистом.

Як зазначали в 1950-х роках ліберальні критики, у лозунгах Народної партії звучали ноти антисемітизму, расизму та нативізму, зокрема щодо китайців, але це були, м’яко кажучи, другорядні елементи. До того часу, коли цей рух почав розпадатися, оригінальна Народна партія переважно була рухом лівих. Перші значні приклади популізму правого штибу з’явилися в 1930-х роках із отцем Чарльзом Коґліном[25], а потім у 1960-х — у межах президентських кампаній Джорджа Воллеса. Воллес сприяв провалу більшості прибічників «Нового курсу» і закладанню підвалин для перебудови Рейгана 1980 року. Він створив правий різновид популізму (який соціолог Дональд Воррен назвав «середнім американським радикалізмом» — middle American radicalism) і сформував виборців, які в подальшому мігрували до Республіканської партії і стали основою для виклику Дональда Трампа ортодоксальній республіканській ідеології в 2016 році.

Народна партія

Як розповідає легенда[26], у травні 1891 року деякі члени Фермерського альянсу Канзасу[27], повертаючись верхи додому з національного з’їзду в Цинциннаті, вигадали термін «популіст» для опису політичних поглядів, які розвивали вони самі й інші альянси на Заході та Півдні. Наступного року альянси об’єдналися з «Лицарями праці»[28] й сформували Народну партію, яка протягом наступних двох років поставила під сумнів більшість базових положень, що ними керувалися Республіканська та Демократична партії у Вашингтоні. Партія проіснувала недовго, але її приклад заклав підвалини популізму в США та Європі.

У той час коли популісти зустрічалися в Цинциннаті, провідні партії США — республіканці та демократи — насолоджувалися розвитком американської промисловості та фінансів. Вони вірили в саморегульованість ринку як інструмент процвітання та індивідуальних можливостей і вважали, що роль уряду має бути мінімальною. Ґровер Клівленд, який був президентом