ПерсеФона - Сховай мене від темряви

торс чоловіка (матір Божа, як йому не холодно!) оповила кольорова тату. Тоді я не роздивлялася, що на ній зображено. Вона обіймала крім торса частину шиї та ліву руку.

— Ти справжній боєць! Дзусь звідси! — Крикнув він потворам і вони вмить щезли. — Дозволь провести тебе додому? Дівчині дуже небезпечно гуляти самій у сутінках. — Хоча було вже майже темно. Мої лікті й живіт свербіли, а руки були розбиті до крові. Лице подерте, скуйовджене руде волосся. Чомусь я подумала, як негарно зараз виглядаю поруч із цим красенем. Він був вище мене на голову і від нього віяло таким холодом, що в мене майнула думка: його я боюся більше ніж істот. Він притягнув мене до себе і повів. Знаєш, тоді я була ніби ганчірковою лялькою. Чоловік вів мене і моє тіло слухняно йшло. Коли ми дійшли до дому він галантно поклонився розвівши широко руки.

— Далі йти я не можу. Тебе чекають.

— Поля!!!!! — Істерично орала Льока. — Ми з ніг збилися шукаючи тебе! — Вадим схопив мене за руку і тягнув в будинок. Льока бризкала водою за нами, відбиваючи запах. А мій кавалер щезнув. Поки вони замикали під’їзні двері й квартиру, я починала оклигувати. Друзі щось казали до мене, але я не розуміла жодного слова. Всі мої думки були коло того чоловіка.

— Отямся, Поля! — Вадим струснув мене, це допомогло. Я вийшла з ціпеніння. — Що з тобою сталося? Де ти була? Це твоя кров? — Я кивала в знак згоди потім навпаки.

— Вона здається в шоці. Я дам їй заспокійливе.

— Добре. Полю, на тебе напали? — Вадим уложив мене на ліжко і міцно тримав за руку, іншою погладжував по щоці.

— Ти відбивалася?

— Можна і так сказати. — Я повільно ковтала воду. Заспокійливе діяло майже одразу, заплющивши очі я відкинулась на подушки.

— Як вона врятувалася? — Пошепки спитала Льока.

— Мене врятували.

— Хто?

— Той чоловік… — Це було останнє, що я сказала перед тим як провалитися в міцний сон. Я цього не бачила, але Льока покрутила коло скроні. І лише Вадим розумів, кого я мала на увазі.

Глава 3
Одкровення

Настав ранок. Прокинувшись, я солодко потягнулася. Так добре виспатись! Снодійне — велика річ. Іноді ми приймали його по черзі, щоб поспати спокійно. Виходити з кімнати я не квапилась, адже там на мене чекала неприємна розмова. Треба було б якось порозумітися з подругою. Наразі нахлинули вчорашні спогади. По-перше, я не знала, що маю таку жагу до життя. По-друге, і не менш важливе — знайомство з «тим чоловіком». Загадково моторошна зустріч. Одночасно з цим перед очима майнула картинка розтрощеної вщент голови істоти. Рукою я закрила обличчя. Підборіддя боліло, разом і з ним болів живіт і свербіли лікті та коліна. Тільки — но я підвелася, в двері постукали. Льока не дочекавшись відповіді боязко просунула голову.

— Доброго ранку. Ти вже встала? — Вона зайшла, в руках тримала чашки з кавою. Напій зазиваючи димів, розпускаючи неймовірно солодкий аромат. — Я тут каву зварила. — Льока виглядала зніяковілою.

— Проходь. — Подруга присіла поруч зі мною на ліжко. — Ти давно не спиш?

— Я і не лягала.

— Це моя вина. — Чудово розуміла ситуацію, адже повернувшись додому в темряві, я могла привести за собою істот. Вони йшли на запах і не находили нас тільки завдяки заходам безпеки. — Пробач.

— Все добре. — Льока поправила волосся за вухо, вона завжди так робила коли казала не те, про що думає.

— Ні, я повинна вибачитись. Не треба було так гостро реагувати.

— Так. Що це було, чорт забирай? — Нарешті вона себе не стримала. — Ти все ще відчуваєш щось до Вадима? Ми з тобою про це розмовляли, ти казала, що все в минулому?

— Так. І ні. Це важко пояснити. — Декілька хвилин ми пили каву мовчки, обом було ніяково.

— Тобі треба привести себе до ладу та обробити рани ще раз. Вчора я їх промила і продезінфікувала.

— Дякую. — І тут мені по-справжньому стало соромно перед подругою. — Льока, мені так совісно. — Я кусала губу, намагалася підібрати слова і не могла. — Ти… У вас це давно?

— Що саме?

— Ну, коли ви перейшли платонічну стадію? — Вона опустила очі. Чомусь виглядала дуже сконфужено. — Не відповідай. Я не хочу знати. Поки що. Мені потрібен час, щоб змиритися. — Я встала, нервово міряючи кроками з кутка в куток велику кімнату.

— Я не думала, що в тебе ще є до нього почуття…

— А в тебе? Є? — Знову цей винний погляд.

— Мабуть. Я не знаю, що тобі тепер відповісти. — Ми знову замовкли. Я важко зітхнула, не люблю невирішених ситуацій. Але годинник задзвонив, нагадував, що час йти на роботу.

— Мені час збиратись. Тим паче, в мене сьогодні ще перевірка.

— Полю, нам треба буде поговорити й все з’ясувати.

— Ми поговоримо, обіцяю. — Розмовляти наразі не хотілося. Адже тепер я знаю, що вони крутили романчик за моєю спиною. Так, ховаючись від мене. Мене охоплювала лють, тому я дуже швидко зібралася і вилетіла з будинку. Було відчуття, що мене зрадили. Треба заспокоїтись і було лише одне місце де можна це зробити, але все потім. Попереду в мене перевірка. Я обіцяла пояснити тобі, що це таке. Так от, ми називали її «магічна перевірка». Це була ще одна вимога Вартових. Раз у місяць ми приходили до Вартової Вежі. З кожним окремо велась бесіда одним із Вартових. Навіщо, спитаєш ти? І справді, я теж замислювалась не раз над цим питанням. Здається їм просто треба було постійно всіх контролювати. Також я чула, що коли на людину нападала істота, то