Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«ЗАПИСКИ В'ЯЗНЯ КОВАЛЯ»
После захоронений могилы маскировать пнями…
Из распоряжения начальника Тасканского лагеря треста «Колымзолото»
Такий був заголовок машинописного тексту. В ньому йшла мова про останні роки ув'язнення, коли дядько, «пізнавши пекла усі муки», працював селекціонером на дослідній станції, що постачала керівництву колимських таборів карликові огірки й зелену цибулю.
Тут були ті самі рабська праця й тюремні звичаї, але в'язням жилося незрівнянно краще, ніж на Золотій копальні. А головне — робота за фахом. Дядько пише: «Я потрапив до якогось неймовірного, райського, світу. Навіть хліба в їдальні, краяного на столах, можна було їсти досхочу».
Далі в «Записках» ішлося про «відомих і визначних людей», з котрими його зводила доля на етапах і у в'язницях. Зокрема, згадувалися Люся Джапарідзе, дочка одного з 26-ти бакинських комісарів, яка, не витримавши знущань начальства і кримінальниць жіночого табору, двічі намагалася накласти на себе руки; дружина розстріляного секретаря ЦК ВЛКСМ Олександра Косарева, в котрої слідчі під час допитів вирвали соски грудей. Йшлося про зустріч з поетом Йосипом Мандельштамом у таборі під Владивостоком, перед тим як дядька в трюмі пароплава «Джурма» відправили до бухти Нагаєво (під Магаданом). «Але найпам'ятніша зустріч сталася в листопаді 1946 року з людиною без імені, на прізвисько «Китаєць». Тут і зав'язка всієї нашої оповіді.
«Одного разу наприкінці листопада, — пише дядько, — іду до їдальні снідати. А тому, що серед працівників теплиць переважали жінки, то і їдальня була в жіночому бараці, відгородженому від чоловічої зони високим парканом, і нас, чоловіків, туди водили. Пройшов до жіночої зони і бачу: біля дверей їдальні, під ліхтарем, на мерзлій землі, лежить чоловік, вбраний, як і більшість в'язнів, у якесь лахміття. Ноги й руки зв'язані, голова обмотана мішковиною. З'ясувалося: то чукча Ельген, відомий в окрузі мисливець, упіймав у тайзі втікача. Тепер він пив чай в нашій їдальні, перед тим як піти до табірного керівництва із здобиччю, щоб одержати за неї винагороду.
Річ у тім, що на Колимі було розповсюджено спеціальний наказ, точніше, заклик до туземного населення переймати в тайзі «білолицих утікачів», убивати їх і приносити до контори найближчого табору відрізані вуха й ніс. За це належала винагорода: борошно, крупа, спирт, сірники.
— Проте в цього, — розповідав Ельген, — нема вух, нема носа: все відморозив… Як тут бути? Самого на нарти взяв.
То він ще живий! — вигукнув я.
Живий, — погодився Ельген.
— Чого ж ти його на подвір'ї тримаєш?»
До спорожнілої їдальні затягли мертве, здавалося, тіло, розв'язали пасок, зняли мішковину. Дядько пише: «На цю людину жалко було дивитися. Голова скидалася на череп у клаптях почорнілої шкіри. А коли зняли діряву взуванку, розмотали ганчір я, побачили почорнілі ступні. Хто він, звідки, годі було зрозуміти. Наше керівництво його не впізнало, й неясно було, що з ним робити».
Дядько як спеціаліст дослідної станції мав окрему комірчину, де в ящиках вирощував розсаду й тут-таки спав. Чукча уступив йому здобич за 2 коробки сірників і жменю дрібних цибулин-сіянок. При цьому шкодував, що привіз людину, а не вуха. Адже з ними простіше — показуй і отримуй спирт.
Коротше, напівживу людину, котру назвали Китайцем, з дозволу керівництва до «з'ясування обставин» дядько помстив у себе в комірчині, а згодом виклопотав йому дозвіл влаштуватися тепличним (не без ризику для себе відрекомендував його як умільця вирощувати черемшу). Таке ставлення до Китайця пояснювалося в тим, що той, на подив усіх, вільно розмовляв українською. Мало того, без кінця цитував Шевченкового «Кобзаря». А невдовзі нове відкриття — Китаєць виявив неабиякі знання з історії України.
То був засланець, який працював на розташованій поблизу Тасканській електростанції. У недавньому минулому — чернець одного з тибетських монастирів. 1945 року опинився в Харбіні, де намагався врятувати стародавні тибетські рукописи. Та був схоплений радянськими солдатами, які громили Квантунську армію, і разом із рукописами привезений в Улан-Уде, а звідти засланий до Колими.
Дядько, хоча й прожив поруч з ним два роки, не запам'ятав його національності — родом той був із внутрішніх районів Тибету. Звали його Самден, прізвисько — Китаєць. Виявилося, що він не тікав з колимського табору — куди можна втекти? — а просто пішов з барака в тайгове рідколісся, аби замерзнути.
Перед тим його нарядили вивозити трупи з табору в «Долину смерті» — так називалась лощовина, де скидали мерців. І обов'язково треба було вивантажуваним трупам робити «контрольні уколи» — пробивати ломом грудні клітки. Це на випадок, щоб не залишити в «Долині смерті» живого. Самден не міг цього витримати й вирішив загинути.
І подався світ за очі, майже замерз, лежачи в засніжених чагарях. Але тут нагодився мисливець Ельген, котрий і доправив його до дослідної станції.
Про все це я дізнався із «Записок в'язня Коваля», як і про те, що Китаєць виявився фахівцем у царині україністики. Зізнатися, я и слова такого — «україністика» — не чув. І багато з того, що повідав Самден моєму дядькові про Україну, здалося мені вигадкою. Я прочитав рукопис і замкнув його у шафі.
ЗУСТРІЧ ВІЧ-НА-ВІЧ
Какое счастье быть этим народом Припонтиды [Припонтида — землі навколо Чорного моря], который идет по коре планеты, насыщая ее сознанием духа. Тибетская рукопись «Чжуд-ши» XIII столетия
А далі було так. Я працював ученим секретарем з гуманітарних наук Сибірського відділення АН СРСР. 1971 року академік Г. Марчук (мій керівник) доручив мені очолити комісію з перевірки Бурятської філії Академії, й ми вилетіли до Улан-Уде.
Комісія більше пиячила, ніж «перевіряла». Часи були застійні і, як мовилось, запійні. Я майже не брав участі в бенкетах не тому, що був кращим від інших: у довіреній мені установі я знайшов… скарб.
В Інституті суспільних наук Бурятської філії мені показали стародавні тибетські рукописи — тисячі фоліантів! І було їм півтори-дві тисячі років. Змісту цих фоліантів ніхто не знав (прочитати вдалося лише кілька з них). Але за ілюстраціями здогадувались, що давні тексти присвячені в основному медицині, всесвітній історії й… Україні, точніше, Північному Причорномор'ю. Написані вони були ведичним санскритом; траплялись і давньотибетською. Що найцікавіше — серед них виявились тексти найдавнішою мовою світу «сенсарі» («мова Богів»), як і знаменитий манускрипт «Дзен» — попередник ведійської літератури.
Дорогоцінні рукописи нікому було читати і перекладати — бракувало знавців давньотибетської і санскритської мов. Голландці навіть
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства», після закриття браузера.
