Василь Дмитрович Кожелянко - Дефіляда в Москві

— Сказав би я, Митре, що дурний тебе піп хрестив, але знаю отця Корнелія як розумного чоловіка, та й я тебе ніби вчив. Не вір тому лайдакові!

— Тату, він юберменш, йому підкоряються не лише держави й люди, а й стихії, він править світом.

— Я кажу — чортів син. Але досить про це, ти мене не слухаєш, відай, дуже хочеш слухати псячу шкуру.

— Чув уже, — сказав Дмитро. — Хотів би трохи пройтися містом, роздивитись — що, як.

— Встигнеш, — невдоволено мовив пан Теофіл. — Відпочинь, відіспись, викупайся. Білизну свіжу маєш?

— Є білизна. Але завтра я мушу їхати на Київ, а потім далі на Москву. Дефіляда ж бо за тиждень!

— Таки хочеш іти до неї. Але насамперед викупайся, я вже води нагрів. І, Митре, ти не думай, що я це… але переодягнися в цивільне. Ти ж сам, а румуни люті, як оси.

— Тату, я — офіцер спеціяльних військ, десяток на купу складу.

— То й складай, а уніформу здалось би вичистити. Випрасувати. Тут є внизу одна жінка, допомагає мені по господарці. Я зателефоную.

Дмитро все розумів — і що в його рідному місті його надто добре знають, особливо з числа нинішніх союзничків, і що хоч який би він був тренований — проти кулі з-за рогу безсилий, і що — ех, скучив, зрештою, за цивільним костюмом — сірим, двобортним, таким же сірим велюровим капелюхом, краваткою в навскісну смужку, мешти легкі з дірочками, одеколон французький, добре… Пішов у лазничку.

НІЧ КОРОТКИХ НОЖІВ

— Кельнере, ти що, не знаєш по-українськи? — Дмитро кивнув мізинцем, на якому срібно виблискував перстень із хитрою печаткою — зображенням тризуба. Цього персня йому подарувала… але Генці, яка сиділа навпроти, ліпше не знати хто. Кельнер глипнув на перстень і зблід.

— Вже несу інші ножі, пане… — пробелькотів ще хвилину тому нахабний кельнер невизначеного віку і національности.

— Казала, краще йти в «Савой», там ножі завжди гострі, — сказала Генця.

Вона гарна, як сама нечиста сила, думав Дмитро, і де вона взялась на мою тяжку голову? Хіба такою має бути жона українського лицаря? Українська дружина має бути поштива, чемна до мужа, бісики очима не пускати, вміти добре куховарити, чепурити помешкання, себе, дітей і чоловіка, а перше, то вміти мовчати. Має бути ледь сумовита, при шиттю чи плетенню співати, а до чоловіка усміхатись, і жодним чином не пискувати. Бо…

А ця Генця — якесь чудо… Але ж файна…

— А ти звідки знаєш, які ножі в «Савою», яка холєра тебе туди водила? Може, за румунськими офіцерами волочилась по тамтому шинку? Кажи правду!

— Розбіглась, усе кину і почну тобі правду казати. Кавалери водили! А що, мала чекати, поки ти Гітлерові довбню носив? Зібрались два душогуби на велику дорогу — Адольф Алоїзович і Митро Теофільович — два чоботи пара.

— Це твої большевички тебе цих фіґлів навчили?

— Мені до лямпи ті більшовики, як і твої націонал-соціялісти, всім аби крівцю пити, а російський язик знати не завадить.

— Нащо він тобі? Ще трохи, і його не буде.

— А що буде?

— Проше ножі, паньство, — підійшов кельнер, жваво поліруючи два ножі серветкою, поклав один біля тарілки Генці, нагнувся до Дмитра, хотів покласти другий. Дмитро вихопив з його рук ніж, почав роздивлятись, крутити собі перед очима.

— Кельнере, — сказала Генця.

— Так, панно.

— Йди собі, неси, що там маєш.

— Прошу, — пробелькотів офіціянт.

— Неси замовлення! — трохи підвищила голос Генця. Кельнер побіг.

— … бо тут тобі зараз скажуть, що ножі короткі, — продовжила дівчина, коли кельнер уже побіг, хитро поглядаючи на Дмитра. — Тут є аматори довгих ножів.

— Не буду я їх різати короткими ножами, — додав Дмитро, поклавши ніж на стіл. — Ножі довгими бути мають!

Генця почала плакати. Погладила Дмитрову руку, дивилась в його очі, потім, засунувши свої пальці під манжет його сорочки, сказала крізь сльози:

— Бідний, бідний, мій коханий зарізяко.

Струм побіг по його руці, тепла золотиста хвиля прокотилась по тілу згори вниз, Дмитрові очі почервоніли, погляд зів'яв, як ці фіолетові хризантеми у кришталевому збанку на столі.

— Ходім, Генцю, — сказав сомнамбулічно.

— А вечеря?!

— А так, ми ж ще не їли. Кельнере!

Кельнер приніс маринований оселедець із цибулею і маслинами, свіжі огірки і помідори, порізані й притрушені петрушкою і кропом, покраяний хліб.

— Які напої мете замовляти? — спитав, вже відтанувши від страху і вернувшись до свого природнього хитро-улесливого тону.

— Чи є червоне французьке? — спитала Генця.

— Французького нема, зате є італійське, еспанське, румунське…

— Подай біле італійське, — сказав Дмитро.

— А мені червоне еспанське, – примхливо додала Генця.

— Не можеш ти без цього кольору — невдоволено пробурмотів Дмитро.

— Що? Так, кельнере, ідіть, виконуйте замовлення. То що, Митрику, тобі не подобається в червоному кольорі, може, мій капелюшок тобі не до вподоби, чи, може, моя шмінка на губах мені не пасує? А-а-а, тобі наплювати на мої червоні коралі, так тут я не винна, це сам ти мені їх подарував, пам'ятаєш, тоді, у 38-му році, коли я…

Пішло-поїхало, думав Дмитро, цікаво, якої нації цей підлий кельнер, занадто дурний як на жида, стоп, треба казати євреї, а не жиди, вони ж теж, курва дошка, союзнички, тобто не зовсім союзнички, а гей би співгромадяни, бо ж висловили лояльність до України і навіть послали один полк добровольців на Східній фронт у складі Українського війська. До речі, добре воюють. Дмитро мав нагоду в цьому переконатись, коли єврейський полк прорвав більшовицьке кільце, в яке потрапив румунський піхотний корпус під Маріуполем. Очевидно, воювати зі Сталіним ішли євреї, вільні від більшовицького хмелю, яким комуністи десь добре допекли, адже в тому СССР вони не одну синагогу закрили. І не одного раввина відправили до праотців. Але все-таки з ними треба бути обережними, — думав хорунжий спецвійськ у цивільному костюмі, він пив італійське біле і закохано дивився, як його дуже кохана дівчина сидить навпроти, п'є еспанське червоне і лає його незрозуміле за що. Чудеса!

Генця далі торохтіла. Вона розчервонілась, її карі очі палали, пасмо волосся спадало на щоку. Взагалі, вона не була вже аж такою