Філіп Пулман - Північне сяйво

— Принеси щось, аби прибрати тут. Швидше, поки вино не всмокталося в килим!

Черговий і його молодий помічник поквапилися вийти. Лорд Ізраель підійшов до шафи і стиха мовив:

— Якщо ти вже тут, то можеш допомогти. Придивись до Ректора уважніше, коли він увійде. Якщо ти розповіси щось цікаве про нього, я допоможу тобі позбутися халепи, в яку ти вже вскочила. Зрозуміла?

— Так, дядьку.

— Ворухнешся — я тобі не стану допомагати. Все залежить від тебе.

Він знову обернуся спиною до вогню, коли зайшов черговий із віником, совком, відром і ганчіркою.

— Прошу вибачення ще раз, пане. Я не знаю…

— Просто прибери.

Коли черговий витирав вино з килима, постукав і увійшов дворецький зі слугою лорда Ізраеля — чоловіком на ім'я Торольд. Вони разом несли важку валізу з полірованого дерева з мідними ручками. Вони побачили, що робить черговий, і остовпіли.

— Так, це було токайське, — сказав лорд Ізраель. — Шкода. Це ліхтар? Встановіть його поряд із шафою, То-рольде. Я повішу екран на іншому боці.

Ліра зрозуміла, що вона зможе бачити екран і все, що з'явиться на ньому, через щілину між дверцятами, і гадала, чи навмисне її дядько все так розставив. Скориставшись шумом, із яким слуги розгортали жорстке полотно і напинали його на спеціальну рамку, вона прошепотіла:

— Бачиш? Варто було приходити, згоден?

— Мабуть, — суворо відповів Пантелеймон своїм тонким голоском метелика. — А може, й ні.

Лорд Ізраель стояв біля каміна, допиваючи свою каву, і похмуро дивився, як Торольд розкрив валізу з проекційним ліхтарем, відкрив об'єктив і перевірив масло.

— Тут достатньо масла, пане, — сказав він. — Послати по техніка, щоб він налагодив його?

— Ні. Я сам. Дякую, Торольде. Вони вже закінчили обідати, Рене?

— Гадаю, так, пане, — відповів дворецький. — Якщо я правильно зрозумів пана Коустона, Ректор і його гості знають, що ви тут, і не збираються засиджуватися. Забрати тацю?

— Забирай і йди.

— Гаразд, пане.

З легким уклоном дворецький забрав тацю і вийшов, за ним пішов і Торольд. Щойно двері зачинилися, лорд Ізраель подивився через усю кімнату на шафу, і Ліра відчула силу його погляду, майже як дотик, немов стрілу чи спис. Потім він відвів погляд і тихо заговорив зі своїм деймоном.

Той тихо підійшов і сів біля нього, уважний, витончений і небезпечний. Тоді уважно подивився на двері, що вели до їдальні, своїми зеленими очима, так само, як лорд своїми чорними. Ручка дверей повернулася. Ліра не бачила дверей, але у неї перехопило подих, коли зайшов перший чоловік.

— Ректоре, — сказав лорд Ізраель. — Так, я повернувся. Запросіть ваших гостей — у мене є щось цікаве для вас.

2

Розповідь про північ

— Лорде Ізраель, — повільно промовив Ректор і підійшов, щоб потиснути його руку. Зі своєї схованки Ліра простежила, як погляд Ректора ковзнув на стіл, де стояло токайське.

— Ректоре, — сказав лорд Ізраель, — я прийшов надто пізно, щоб турбувати вас за обідом, тому розмістився тут. Привіт, проректоре. Радий бачити вас у доброму здоров'ї. Вибачте за мій невідповідний вигляд — я щойно зійшов на землю. Так, Ректоре, токайського немає. Думаю, ви стоїте на ньому. Черговий перекинув його зі столу, але з моєї вини. Доброго дня, священику. Я з великою цікавістю прочитав вашу останню працю…

Він пройшов зі священиком, ніби пропонуючи Лірі добре вдивитися у Ректорове обличчя. Воно було незворушним, але деймон на його плечі ворушив пір'ям і постійно переступав з однієї ноги на другу. Лорд Ізраель вже хазяйнував у кімнаті, і хоч він намагався бути ввічливим із Ректором на його власній території, було видно, на чиєму боці сила.

Вчені привітали гостя і пройшли до кімнати. Дехто сів за стіл, дехто в крісла, і невдовзі кімната наповнилася гулом голосів. Ліра бачила, що всі страшенно заінтриговані дерев'яною валізою, екраном і ліхтарем. Вона добре знала вчених: бібліотекар, проректор, екзаменатор та інші; це були люди, які оточували її все життя, вчили її, карали, втішали, даруючи маленькі подарунки, ганяли її з фруктових дерев у саду — вони були всім тим, що вона вважала родиною. Вони навіть відчували себе такою родиною, і якби вона знала, що це таке, то, мабуть, зрозуміла, що на неї більше схожі слуги коледжу. У вчених були важливіші справи, ніж прив'язуватися до напівдикої, напіввихованої дівчинки, яка випадково залишилася серед них.

Ректор запалив спиртівку під маленькою срібною каструлькою, розтопив трохи масла перед тим, як нарізати і покласти туди півдюжини макових головок. Мак завжди подавали після бенкету: він очищував мозок, розв'язував язик і сприяв мудрій розмові. Традиційно Ректор готував його сам.

Під звуки шиплячого масла та голосів Ліра трохи порухалася, щоб знайти зручне положення. З надзвичайною обережністю вона зняла з плічок мантію, оторочену хутром, і простелила її на дно шафи.

— Краще б узяла якусь грубішу та старішу, — прошепотів Пантелеймон. — Якщо ти вмостишся надто зручно, то ще заснеш.

— Якщо й засну, то твоя справа розбудити мене, — відповіла вона.

Вона сіла і прислухалася до розмови. Яка ж нудна була ця розмова — майже все про політику, зокрема про лондонську, і нічого цікавого про татар. Приємні запахи смаженого маку і курива затягало до шафи, і вже не раз Ліра починала куняти. Але нарешті вона почула, як хтось злегка вдарив по столу. Голоси змовкли, і Ректор заговорив.

— Панове, — сказав він, — я впевнений, що говорив за всіх нас, коли вітав лорда Ізраеля. Його візити нечасті, але завжди надзвичайно цінні. І я розумію, що в нього є щось особливе, аби показати нам сьогодні. Наразі час великого політичного напруження, як ми всі це усвідомлюємо; присутність лорда Ізраеля буде необхідна завтра в Уайт Холі, і потяг уже чекає, щоб доправити його до Лондона, коли ми закінчимо нашу розмову. Тому ми мусимо мудро витрачати наш час. Коли він закінчить свою розповідь, імовірно, будуть питання. Будь ласка, висловлюйте їх чітко й по суті. Лорде Ізраель, ви готові почати?

— Дякую, Ректоре, — ; сказав лорд Ізраель. — По-перше, я хочу показати вам декілька слайдів. Проректоре, гадаю, тут вам буде зручніше. Ректоре, ви не проти сісти у крісло біля шафи?

Старий проректор був майже сліпий, тому було благородно поступитися йому місцем біля екрана. Ця перестановка означала, що Ректор сидітиме поряд із бібліотекарем — лише за ярд від Ліри, яка зігнулась у шафі. Коли Ректор усівся в крісло, вона почула його бурмотіння:

— Диявол! Він довідався про вино, я впевнений. Бібліотекар прошипів у відповідь:

— Він проситиме кошти. Якщо він набере голоси…

— Якщо так станеться, ми маємо