Роман Іванович Іваничук - Вода з каменю. Саксаул у пісках

ним, мов учорашня, він підійшов до ліжка і, стиснувши долонею бильце, викликав у пам'яті іншу картину, щоб витіснити нею цю — нестерпно болісну…

Іван весь сховався за книжками, виднівся тільки його скуйовджений чорний чуб; вряди–годи він підводив голову, водив відсутнім поглядом по бібліотечній кімнаті, одна брова заламувалася гострим кутом уверх, губи мав стиснуті — зосереджений і заглиблений у себе Іван не помітив, коли Маркіян поклав перед нього брошуру Могильницького, читав, а Маркіян не відходив. Потім злегка діткнувся до його руки.

— Ти ще хочеш якусь узяти? — Іван врешті повернув голову до товариша, кивнув на книги. — Прошу. Оце «Грамматика малороссийского нареччя» Павловського, досить цікава, хоч він зовсім інакше трактує мовне питання, ніж Могильницький. А це «Історія слов'янської мови та літератури всіма наріччями» Шафарика, ось поема Коллара «Дочка Слави»… А ти зацікавився історією слов'янства?

— Розумієш, Іване, я ще не обрав для себе якоїсь єдиної проблеми, котрій хотів би весь віддатися… — відказав Маркіян. — Мене все цікавить і разом з тим — ніщо конкретно, усе, що я пізнав, знялося над моєю головою хаосом, без жодної системи, я заздрю твоїй методичності… Але ось ця розвідка Могильницького про руську мову ніби посадила мене на грунт… Нині вже німих і глухих вчать читати й розмовляти, їм дають мову, яка стає їхньою, а ми не глухі й не німі, а не знаємо, яка наша… Ми не завжди із своїм власним народом вміємо порозумітися, то де вже тут говорити про те, щоб зрозуміти його життя, і біль, і протест… Ми відділені від людей не тільки духовним і побутовим бар'єром, а й мовним. Я ніколи цим речам особливої уваги не надавав, і якби не ті дощечки, які чіпляли мені на шию, я б, напевно, й досі не знав, що єсьм такий самий русин зроду, як і панщизняні хлопи…

— У твоїй тривіальній школі ще по–божому обходилися, — перебив Маркіяна Іван, — а я вчився в нормальній чотирикласній школі в Бучачі, то там за одне українське або й польське слово давали п'ять різок і примушували додатково вивчити двадцять німецьких слів напам'ять… Австрійці іноді зрівнюють нас з поляками перед законом, та жаль тільки, що лядські пани не визнають нас рівними собі. А німцям це вигідно: трах слов'янськими лобами, трах!.. А ті дощечки і різки… Вони глупі, наші повелителі, — нехотячи вчать нас бачити своє. Німці на чехах краще впоралися — там нині і Шафарик, і Ганка, і Коллар… Та й поляки мають свого Міцкевича, Гощинського, а ми у нашій Галичині ще й не збагнули, чи маємо свою власну мову. Видно, мало нас б'ють…

— Б'ють, Іване, б'ють ревно… — поморщився Маркіян, його неприємно вразила остання фраза Вагилевича. — А щодо мови… Могильницький перший у нас науково доводить її самостійність. Я ще не зустрічався в літературі з такими постулатами.

— Так, Могильницький зробив велику справу, та зупинився на півдорозі: він вважає, що наша мова жива, але надто проста, щоб нею писати, — слід її змішати з церковнослов'янщиною, аби була трохи інакшою, благороднішою, бо сільська йому дьогтем пахне. Чи не з таких міркувань наш poeta clarus[10] — Йосиф Левицький написав поему «Домоболіє проклятих». Зрозумій, що воно. А це ностальгія, біль за домом. Написав він її такою каліччиною, таким диким словотвором, що його не зрозуміє ні малорос, ні великорос, ні білорос. А мова чиста, криштальна, сам знаєш, — поруч: візьми її, говори нею, вчи дітей тії мови в школі, щоб вивести їх з панщизняної темряви, пиши нею вірші — ба ні, сидимо і штукаримо, а поляк Доленга–Ходаковський записує нам наші пісні, ходить жебраком від села до села по Білорусії, Росії, Україні, вмирає у Твері, а ми навіть не знаємо, хто він такий і що зібрав…

Маркіян підвів руку, щоб спинити товариша, але Іван розпалився і не давав Маркіянові прийти до слова.

— А нам кажуть: «Disce, puer, latinam, faciam te mosci–pan!»[11], — і ми її зубримо, а потім ідемо на амвон і читаємо Псалтир, переписаний абецадлом, бо свого алфавіту не знаємо, паству недоуки навчають, на парастасах пригощають парохіян горілкою з церковного дзвіночка, а його ексцеленція митрополит Михайло Левицький висвячує тих недоуків, мовляв, хай всякеє диханіє хвалить Господа.

— Ти трохи не маєш рації, Іване. — Бліді щоки Маркіяна підступили рум'янцем. — Зоріан Ходаковський був гостем мого діда, і взагалі…

— Взагалі, взагалі!.. Я не кажу, що всі такі, є ж і Могильницький, але хіба багато таких нарахуєш?

Маркіян сидів біля товариша й довго мовчав, потім прошепотів:

— Іване, а що, якби ми на вакаціях пішли… як Доленга…

— Підемо. Треба йти, розмовляти, слухати, записувати, бо ж література наша не може бути іншою, а тільки народною, бо нема в нас іншої мови, крім селянської, і життя мужиче, його історія й духовний світ мусить стати першим предметом для наших розвідок і стихотворів.

Як тільки почалися вакації, Маркіян з Іваном пішли пішки через Стрий, Калуш, Коломию — в гори. Минули Косів, біля Криворівні звернули на Устєріки, пройшли Білоберізку й зупинилися у Вижниці саме в той день, коли жандарми зганяли людей на міський майдан, а панство з'їжджалося самочинно дивитися на страту опришка Штоли.

— …Я не пісні, не пісні записував у горах, а хлопські ридання і прокляття, — говорив Маркіян своєму сусідові по кімнаті Михайлові Базилевичу, бо ні з ким було ділитися болем: Вагилевич після вакацій покинув семінарію і пішов знову в гори записувати фольклор.

Базилевич прикидався другом і слухав, він співчутливо похитував головою, глибоко переймався горем гуцулів, яке бачив на свої очі Маркіян, а однієї неділі запропонував пройтися в місто, бо стіни вуха мають. Вийшли удвох без дозволу, Базилевич запросив Маркіяна в ресторацію Людвіка, що біля університету, замовив вина. Вони пили, Маркіян розповідав про страту Штоли і плакав; потім Базилевич затягнув його ще в кнайпу на Личакові — Маркіян пив і ще дужче плакав.

Перед вечором Базилевич ледве довів Маркіяна до семінарії, вклав його в ліжко і покликав віце–ректора Теліховського.

— Ребелізант готовий, ваша святість, йому сниться зараз повішений опришко з виваленим язиком.

Отець Теліховський написав донесення митрополитові про неморальну поведінку бунтівного питомця. Маркіяна виключили з семінарії.

Двері до келії рвучко відчинилися, старий Любимський здригнувся, солодке марево щезло, він повернувся й побачив Маркіяна, який стояв на порозі з книжкою