Марія Морозенко - Іван Сірко, великий характерник

— те, що міг він зробити, зробив. Молодий батько посміхнувся. І вже так, наче зорав не одне поле від рання, взявшись за клямку, важко видихнув:

— Вибачте, коли що не так. Мушу братися до справ. Йдіть і ви собі, люди, додому, — із цими словами відчинив двері й пішов до хати.

Люди полегшено зітхнули. Те страшне, що мало статися цього дня в дворі Половців, відступило. Оті останні слова Дмитра Половця, промовлені з легким насміхом, немов пробудили їх від поганого сну. А й справді, чого їм тут бути? Тільки й того, що натравив їх сюди дяк. Але для чого? Те, що здавалося вчора очевидним, нині виявилося безглуздим і страшним. Люди враз стали думати інакше — і про немовля (час покаже, що воно і до чого), і про смерть старої повитухи (може, повитусі судилося померти біля колиски). Все… все здавалося відтепер інакшим. І кожен, хто стояв на цьому подвір’ї, густо порослому споришем, почувався незатишно — так, наче здійснив уже страшний гріх. Адже подумати — це вже забагато.

Мереф’яни були глибоко віруючими людьми. «Слава Богу!» — славили вони в думках Господа, пориваючись якомога швидше вирватися з кола, затисненого почуттям вини. Усі водночас оговталися — раптово згадали, що в кожного вдома є свої справи, а вже ранок, чого ж вештатися чужими дворами. І тільки дяк, посилаючи навздогін усім прокльони, метався подвір’ям, не знаходячи собі місця:

— Не похрещу. Їй Богу, не похрещу кляте насіння.

І тоді Михайло Діброва, на мить затримавшись біля хвіртки, поклав важкий кулак на його вузьке плече:

— Похрестиш, як громада велить. І назвемо ми хлопця Іваном, бо ж помилуваним на життя є. А кумом славному козаку Дмитру Половцю буду я! — із цим хвацько підкрутив посріблений сивою памороззю вус.

ЦВІТ ПАПОРОТІ

Сім років, як одна доба, збігли клечальними святками із пагорбів, опустилися в долину зеленим цвітом, щоб наповнити навколишній світ магією купальського вечора.

Щойно сонце закотилося за пологі мерефські схили, занурилося промінням глибоко в землю, наповнивши її своєю жагучою таємничою силою, на вулицях села залунали дзвінкі дівочі голоси:

Гей, око Лада, леле Ладове,

Гей, око Лада, ніч пропадає,

Бо око Лада з води виходить,

Ладове свято нам приносить…

Звуки магічних пісень — як отой ярий жар-цвіт, безжально потоптаний ногами чужинців, понівечений пожарищем неприйняття та осуду церковних приписів, а все ж незборений часом та невідворотними перепонами. Звуки чарівних купальських пісень рвучко виринають із глибокої, немов студене дно криниці, давнини, пробуджують вечорову тишу, пориваються у притихлі двори, палючим спалахом перекочуються за пороги хат, щоб діткнутися сердець мелодійним сяйвом, навернути зачерствілі душі до тисячолітніх прадавніх джерел, не замулених відчуженням та відхрещенням рідновір’я.

Купальського вечора усі люди стають іншими. Та й не дивно. У час великого сонцевороту погідне сонце, відкривши золотаво-промінну браму, наближає думки до осяяних ласкою небес. Недарма ж мудрі старці вимовляють обнадійливо: «І все, що попроситься в гарну пору, збудеться». Бо не може бути інакше. Чудодійної купальської ночі сам Купайло, викликаний із позачасся, благословляє зрілість усього, що проростає на землі, а затим усіх людей щедро наділяє любов’ю до життя. «І тоді природа стає ближчою до людини, а людина почувається невіддільною від матінки-природи», — так переповідають старші мереф’яни допитливій малечі, обдаровуючи невгамовних пестунів збереженими оповідками про свято Купала. У цих розмовах нестримна радість великого свята, віднедавна потьмарена настановами всюдисущого дяка та його закликами цуратися «всяких неподобних гуляній сатанинських», виривається на волю, блиском струменіє в очах молоді, відбивається в осяйних оченятах малечі. Купайло не оминає нікого.

Семирічного Івана Половця магічне свято сонцевороту теж не залишає осторонь. Він ще зранку не має спокою. Замучивши матір допитуванням про купальські забави, хлопець раз по раз вибігає до воріт. Йому не сидиться на місці.

Дівочі пісні мимоволі розбурхують його кров, картаючи:

А наші хлопці недбайливці —

Не поставили купайлиці.

Ой, якби вони про нас дбали,

Нам купайлицю вирубали.

Нам купайлицю вирубали,

Нас на вулицю викликали.

А наші хлопці недбайливці —

Не поставили купайлиці…

* * *

— Іванку, йди вечеряти!

З гірким зітханням малий подається від воріт. Закликаний голосом матері вкотре до хати, він не має охоти до смачної вечері. Знехотя водячи ложкою по масляній каші, допитується свого:

— Мамо, а де росте купайлиця?

Мати вражено сплескує руками:

— Ти бач, дослухався! — обернувшись до служниці, ділиться наболілим: — І що в нас за дитина, далебі?! Те, що йому цікаво, вмить усіче, а що товчемо безустанно, теши не теши, нічого не доб’єшся.

Служниця з усміхом дивиться на понурого малого, підбадьорює його:

— Іванко у нас з характером.

Але це не втішає хлопця. Міркуючи про своє, той допитується:

— Мамо, а купайлиця росте в лісі?

— Та нащо вона далася тобі? — сердито гримає Марія на сина. І, щоби хоча б якось побороти непогамовну хлопчачу цікавість, похапцем пояснює: — Купайлиця — це та ж Марена із вербового гілля, увита вінками, квітами, намистом та стрічками.

Малий немало дивується:

— А чого ж хлопці-недбайливці не поставили вербової купайлиці для дівчат?

Усміхнена Марія перезирається зі служницею, прикладає палець до вуст, закликаючи не вдаватися до сміху. Щоб не образити малого. Але та все ж не стримується. Дзвінко розсміявшись, потішається своєю обізнаністю:

— Це так в пісні співається. А насправді все вже як годиться. Є у дівчат купайлиця, та ще й яка гарна! Сама бачила! — гордовито вихваляється, несвідомо розпалюючи ще більшу цікавість малого. — Куди там хлопчачому солом’янику-Купайлу!

Марія, знаючи наперед, чим може обернутися розхвалювання наготувань до купальського свята, похапцем зупиняє усі необачні розмови:

— Годі! Досить балачок. Берися, сину, до каші, бо геть прохолоне.

Але Іванку не хочеться їсти. Зачувши дівочі піснеспіви:

Зійди, сонечко, на Івана,

Стогни, земля, під Купалом!.. —

притьмом поривається до вікна, широко відчинивши віконниці, дослухається до руху молодецького гурту.

Мати зопалу не втримується:

— Та що це на тебе, хлопче, як мана яка напустилася?!

І тоді малий не стримує свого пориву, виповідає бажане:

— Пустіть мене на вигін погуляти.

Мати аж скрикує:

— А це ще мені що? І не думай!

Та як же не думати, коли тільки й це в голові засіло. Хлопець допинається свого:

— Пустіть. Я всю кашу виїм із миски, тільки пустіть.

Але це не проймає матері. Марія сердиться:

— Ич який! Раду з матір’ю укладати надумав! Заповзявся мені умовини виставляти. Сказано, не пущу!

Малий Іванко невдоволено морщить чоло, затято домагається свого:

— Пустіть!