Віктор Гюго - Собор Паризької Богоматері

світу — рицар-барон, радник і камергер короля, паризький суддя Робер д’Естутвіль, який «учепився» за королівську грамоту, що до кінця життя надавала йому прибуткову посаду судді. З глибокою іронією, а часом і сарказмом В. Гюго підкреслює в ньому незмірне самовдоволення від почуття вагомості своєї особи, можливості вершити долі людей, мати право виставляти до ганебного стовпа і вішати, щоденно «чинити суд і розправу». Подібну ж нищівну характеристику письменник дає і його глухому помічнику Флоріану Барбедьєну, що виносив завжди суворі і безапеляційні вироки — адже судді достатньо вдавати, ніби він слухає підсудного.

Висунувши вимогу збереження «місцевого колориту» для правдивого відтворення зображуваної епохи, письменник старанно дотримується її і в своєму романі. Саме за подібне глибоке проникнення у минуле він захоплювався Вальтером Скоттом і вчився в нього. У творі В. Гюго постає середньовічний Париж з його стражданнями й радощами, злиднями й багатством. З великою майстерністю малює автор панораму цього міста-велетня, зупиняючись на найхарактерніших будівлях кожної з трьох його частин — церквах Сіте, палацах Міста, навчальних закладах Університету.

Після невеликої історичної довідки читач разом із автором роману робить справжню подорож по вузьких, небезпечних уночі, хаотично заплутаних вулицях Парижа, потрапляє на відому Гревську площу, де шибениці чатують на свої жертви, піднімається стрімкими сходами на дах Собору Паризької богоматері, щоб помилуватися величною картиною, яку створюють шпилі численних дзвіниць монастирів і абатств. І всюди скільки бачить око — гостроверхі дахи будинків, вежі палаців, кам'яні піраміди, обеліски, фортеці, справжній лабіринт, де «все було позначене своєрідністю, геніальністю, доцільністю і красою».

А в центрі цього бурхливого міста — Собор Паризької богоматері, чи не найголовніший романтичний герой твору, опису якого автор присвячує окремий розділ і до якого раз у раз повертається у різних епізодах. Собор для В. Гюго — це не лише величний пам’ятник середньовічної старовини, а й славетне минуле Франції, неповторна історична і культурна цінність, створена руками геніального народу. З болем констатує письменник, що головними ворогами цієї чудової пам’ятки готичної культури виявилися не природні стихії і навіть не час, а люди, до того ж причетні до мистецтва. Саме вони познищували велику кількість статуй, покалічили і по-варварському перебудували його, позбавили безлічі неповторних деталей. «Так чудове мистецтво, — робить гіркий висновок письменник, — створене вандалами, було вбите академіками».

Саме з Собором пов’язана доля головних героїв, у ньому перетинаються шляхи багатьох із них. Інколи він постав перед читачем мов жива істота; не випадково Квазімодо обирав своїми співрозмовниками потворні статуї його порталу або святих чи навіть фантастичні страховиська. Та найбільше він любить його дзвони і аж шаленів, трохи чуючи їхню могутню музику.

Дослідники творчості В. Гюго давно помітили, що різні епізоди роману тісно пов’язані з актуальними для письменника подіями. Пояснювалося це тим, що твір написано відразу ж після липневої революції, яка мала не тільки антидворянський, але й антиклерикальний характер. Вже на початку 1831 року були випадки розгрому окремих монастирів, а 15 лютого парижани, обурені злочинами церковників, зруйнували будинок паризького архієпископа. Таким чином, події роману — переслідування церквою дівчини, злочини Фролло, облога Собору — перегукувалися з сучасною для письменника дійсністю, ставали особливо злободенними. Риси Луї-Філіппа Орлеанського, короля фінансової олігархії і зміцнілої буржуазії, можна знайти в образі Людовіка XI, короля-буржуа, який прагнув податками й конфіскацією майна феодалів поповнити скарбницю. Саме тому, відчуваючи в ньому свого однодумця, з ним сміливо розмовляв фламандський ремісник-буржуа Жак Копеноль.

Не в усьому можна погодитися з автором «Собору Паризької богоматері», проте цей твір і далі лишається улюбленою книгою читачів різного віку. Він захоплює своїми незвичайними героями, напруженим сюжетом, боротьбою людських пристрастей, швидким розвитком подій і, особливо, глибокою любов’ю письменника до людини, його демократизмом, непримиренністю до несправедливості й жорстокості.

Вадим ПАЩЕНКО

СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ

Роман

Кілька років тому, оглядаючи собор паризької богоматері чи, точніше кажучи, нишпорячи в ньому, автор цієї книги виявив у темнім закутку однієї з веж начертане на стіні слово:

'ANAГKH[1]

Ці досить глибоко вкарбовані в камінь, почорнілі від часу великі грецькі літери, у формі й розміщенні яких було щось притаманне готичній каліграфи, літери, які немовби свідчили про те, що начертані вони рукою людини середньовіччя, а особливо їхній зловісний і фатальний зміст глибоко вразили автора.

Він питав себе, він намагався збагнути, яка то стражденна душа не схотіла покинути світ, не залишивши на чолі старої церкви цього тавра злочину чи нещастя.

Минув час, і стіну (тепер я вже не пригадую навіть яку) обмазали чи обшкрябали, і напис зник. саме так ось уже протягом двох століть поводяться з чудовими храмами середньовіччя. їх нівечать всіляко — зсередини і зовні. священик їх перефарбовує, архітектор обшкрябує, а згодом приходить юрба, яка їх руйнує.

Отож нічого вже не лишилося від таємничого слова, викарбуваного на стіні похмурої вежі собору паризької богоматері, нічого не лишилось і від невідомої долі, про яку так сумовито розповідало це слово, — нічого, крім нетривкого спогаду. людина, яка начертала це слово на стіні, багато століть тому зникла, так само зникло із стіни храму слово, та й сам храм, може, незабаром зникне з лиця землі. саме це слово й спричинилося до написання цієї книги.

Березень 1831.

КНИГА ПЕРША

І. ВЕЛИКИЙ ЗАЛ

Триста сорок вісім років, шість місяців і дев'ятнадцять днів тому парижани прокинулися від гучного калатання всіх дзвонів за мурами Сіте [2], Університету й Міста.

А проте 6 січня 1482 року не було якимось визначним в історії днем. Не було нічого надзвичайного в події, що з раннього ранку сколихнула і дзвони, і городян Парижа. Не було ні наскоку пікардійців чи бургундців, ні процесії із святими мощами, ні бунту лааських школярів, ні в'їзду «нашого грізного володаря, його милості короля», ні навіть якоїсь цікавої страти злодіїв і злодійок на шибениці біля будинку паризького суду, ні несподіваного приїзду, такого частого в п'ятнадцятому столітті, якогось іноземного посольства у роззолоченому вбранні й прикрашених султанами головних уборах. Тільки два дні тому, на превелику досаду кардинала Бурбонського, кавалькада вершників фламандських послів прибула в Париж, щоб укласти договір про шлюб дофіна з Маргаритою Фландрською [3]. Щоб догодити королю, кардинал був змушений виявляти прихильність до цієї неотесаної галасливої юрби фламандських бургомістрів і в своєму Бурбонському палаці вшановувати їх показом «прегарних мораліте [4], соті [5] та