Іоанна Ягелло - Шоколад із чилі

що ж, друзями явно не будемо, — лаконічно заявив Оскар, тоді допив свою каву й підвівся. — Побачимося невдовзі, — докинув уже від дверей.

«Що я йому такого зробила? — здивувалася Лінка. — Гарненький початок, ще навіть урочистість не минула, а я вже встигла посваритися». Відчула, що от-от розплачеться, проте стрималася, допила солодкі залишки лате на дні паперового стаканчика, порозглядала різні сорти кави із Гватемали й Мозамбіку, а тоді вийшла на осяяний сонцем Новий Світ.

«Мене ця дівуля дратує», — подумав Оскар, косуючи на Лінку. Ця спільна кава явно була помилкою. І цей її погляд, коли дивилася на нього. Мабуть, уявляє собі, що вона восьме диво світу. А він для неї лише товстун із провінції. Коли директорка закінчила промовляти, роззирнувся довкола. Цей клас протягом найближчих трьох років мав стати їхнім другим домом. Насправді він здавався невеликим, може, колись тут була якась комірчина. То он як насправді виглядають приватні навчальні заклади. Та чомусь його це не дивувало. Подумаєш! А ще кажуть, що учнів у приватних школах так мало, бо це дає змогу більше навчитися, хоча досить було глянути на цю крихітну кімнатку, аби збагнути, що це лише реклама. Більше учнів тут просто б не помістилося!

Тринадцять осіб, із якими йому доведеться ділити чимало часу. Оскар зрозумів, що принаймні десяток із них перезнайомилися ще в гімназії. Це було видно, бо вони відразу посідали разом, хто із ким хотів. Хлопець пишався своєю спостережливістю. Відразу помітив лідера, високого засмаглого хлопця, якого всі називали Азором. Класні джинси, чорна футболка. Типовий мачо. Його прибічник, невисокий світловолосий хлопчина, який, звісно, сміявся з усіх Азорових жартів, Томек, сидів з ним за одною партою. Вони зайняли найкращі місця в класі. Крім них було ще двоє хлопців, які скидалися на інтелектуалів. Один прийшов з якоюсь товстелезною книжкою під пахвою, інший, наче берло, тримав скручений журнал «Політика». Бруно й Куба, як зрозумів Оскар, коли вчитель читав список. Решта — самі дівчата. Тут вирізнялася пухкенька блондинка з кучерявим волоссям. Зуза. Гарна. Навіть дуже гарна. Сиділа з кумедною руденькою Пеппі в червоних мартенсах. Звичайно, що за передостанньою партою, ближче до Азора. Перед ними — дві бунтівниці, одна із сережкою в носі й проколеним язиком. Ім’я Амелія їй аж ніяк не пасувало. Друга — типова аноректичка, яка весь час обгризала нігті або. накручувала на палець довге темне волосся. У цієї теж було нічогеньке ім’я — Евридика. Невже всі у Варшаві повинні мати якісь прикольні імена? А може, це синдром дітей із багатих родин? Ближче, попереду, сиділо двійко звичайних дівчат, Маня й Аня. І ще вони. Новачки. Крім нього й цієї жахливої Лінки, яка вочевидь гнула кирпу, була ще ефемерна білявка, Інес, ще одна жертва батьківської фантазії. Ці, звісно, сіли удвох за першою партою. А він — ну, що ж, залишився без пари. Не вперше й вочевидь не востаннє в житті.

Класний керівник, якого звали Кшиштоф Вільк, був учителем польської мови й літератури. Молодий, із триденною щетиною на щоках. Ще один мачо. Дівчата буквально не зводили з нього очей. Безумовний вожак зграї, такий собі Азор, залишився б далеко позаду, якби між ними дійшло до суперництва. Вільк був не лише вродливим, але й на додачу харизматичним. Попросив, щоб до нього зверталися на ім’я. Ще одна відмінність між столицею й провінцією.

— Я вас довше не затримуватиму, — сказав він. — Лише скажу кілька слів про газету. Звичайно, потрібно її робити чимшвидше. Я розумію, що колишня редколегія й далі цим зацікавлена?

Оскар відчув, як йому закалатало серце. Журналістика. Те, що він любив найдужче. Він зорієнтувався, що Вільк керував редколегією гімназистів ще з минулого року. І мабуть, успішно. Старий склад з ентузіазмом відреагував, щойно вчитель згадав про газету. Звичайно, Оскар міг би їх багато чому навчити, але які шанси в нього виявити свій досвід? Невже «старий склад» щось йому довірить? Він щиро в цьому сумнівався.

— Я думаю, у цього Оскара комплекси, ну, розумієш, бо він із маленького містечка, — сказала Каська, коли Лінка розповіла їй про пригоду в «Старбуксі».

— Та ну, не вигадуй, які ще комплекси. Просто він собі щось придумав.

Лінка з насолодою лизнула морозиво зі смаком «Айріш крім». Вони сиділи з Наталією й Каською і їли чи не найдорожче морозиво на світі. Кулька коштувала майже десять злотих, тому вони замовили по одній і тепер кайфували, переконані, що заслужили на таку розкіш. Лише Лінка знала, що вона точно не може собі цього дозволити. Але перейматися буде пізніше. Адже треба якось відзначити перший день у новій школі.

— Ти ж сама казала, що він якось дивно виглядає і взагалі, — додала Наталія.

— Та це неважливо. Вигляд у нього звичайний, я просто здивувалася, що першого дня він прийшов у білих кросівках. Проте не лише він. Більшість людей взагалі не переймалася святковим виглядом.

— А як твій клас?

— Не знаю, здається, нормальний.

— А в мене самі мудрагелі, — зітхнула Каська. — Розумники з великої літери. Олімпіади, бозна-які досягнення. Маленькі генії, які потім, природно, перетворюються на великих геніїв. Хлопців лише шестеро, — додала вона наприкінці.

На диво, з їхньої трійці саме Каська вступила до найпрестижнішого ліцею, набагато крутішого, ніж Наталія, хоча та в гімназії вчилася найкраще.

— Цікаво, чому так мало?

— Бо всі хлопці в фізико-математичному або в математичному.

— Нічого собі, я й не знала, що такі класи є.

— Не повіриш, усе це досить кумедно. У гуманітарному й моєму хіміко-біологічному є по кілька хлопців. Таких собі непомітних. Зате у фізматі найкращі, викапані Бреди Пітти. І їх багато, фіфті-фіфті з дівчатами. Та й дівчата там дуже нічогенькі. А математичний — то самі хлопці. І більшість виглядають, як такі собі дядечки. Окуляри, чорні портфелі, навіть черевця вже помітні! — Кася захихотіла.

— А Міхал? — поцікавилася Лінка.

— Ну, Міхал, звісно, у фізматі!

— Звичайно! Дивись, щоб яка-небудь красуня не відхопила його тобі з-під самого носа.

— От зі мною вчиться красуня, — утрутилася Наталія. — Уявіть собі: метр вісімдесят, біляве волосся до пояса, худенька, зате отакий бюст…

— То в неї ліфчик спеціальний, пуш-ап, — Каська навіть не сумнівалася.

— Не знаю, але враження справляє! Ну, або справляла би, якби не стрінги й типси.

— А звідки знаєш, що це типси?

— П’ять сантиметрів, вогненно-рожеві…

— Вогненно-червоні, — виправила Лінка.

— Ну, гаразд, кольору фуксії й на кожному блискітка. Зате в нас суперовий класний керівник.

— Точно не такий крутий, як Леон, — впевнено сказала Лінка.

— Не знаю, але він зовсім