Вілбур Сміт - Сонячний Птах

class="p1">Я прикинув, що вона з’явиться у наступні п’ять хвилин, тому знайшов пакет із м’ятними пігулками «3Х» у верхній шухляді й укинув одну собі в рот, щоб знищити запах випарів віскі, після чого розкрив конверт і витяг звідти глянцеву фотографію, збільшену до розміру дванадцять на дванадцять, увімкнув світло над робочим столом, прилаштував його так, щоб воно освітлювало фотографію згори, й дістав збільшувальне скло, яким користувався у роботі. Потім розглянувся навкруги на війська минулого, що зібралися в моєму кабінеті. Попід усіма чотирма стінами тяглися полиці й від підлоги до висоти плеча – мого плеча – вони були заповнені книжками – інструментами мого фаху, усі оправлені в телячу шкіру зеленого чи брунатного кольору з назвами, витисненими на палітурках золотом. Кабінет був великий, і в ньому зберігалося багато тисяч томів. На полицях над книжками стояли гіпсові бюсти всіх створінь, які населяли Землю до того, як на ній з’явилися сучасні люди. Лише голови й плечі. Австралопітек, проконсул, робуста, родезійська людина, синантроп – усі до самого неандертальця і кроманьйонця – homo sapiens sapiens у всій його славі й ганьбі. На полицях праворуч від мого робочого стола стояли бюсти всіх етнічних різновидів, типових для Африки: хаміти, араби, пігмеї, негроїди, боскопи, бушмени, кріка, готтентоти та інші. Вони підвели на мене погляди своїх опуклих скляних очей, коли я заговорив, звертаючись до них:

– Джентльмени, – сказав я, – здається, нам пощастило зробити справжнє відкриття.

Я звертаюся до них уголос лише тоді, коли збуджений або п’яний, а сьогодні я був і неабияк збуджений, і неабияк п’яний.

– З ким ти розмовляєш? – запитала Саллі від дверей, примусивши мене підстрибнути на місці від несподіванки.

Запитання було риторичним, бо клята дівка збіса добре знала, з ким я розмовляю. Вона стояла, прихилившись до одвірка, глибоко засунувши руки до кишень брудного білого пильовика. Чорне волосся, відкинуте назад стрічкою з лоба, що видавався далеко вперед, великі зелені очі, досить далеко розташовані від її зухвалого носа. Високі вилиці, широкий, чуттєвий, усміхнений рот. Велика дівчина з довгими мускулястими ногами в синіх, туго обтислих джинсах. Чому мені завжди подобаються довгі ноги?

– Ланч був добрий? – запитала вона, розпочинаючи повільне просування з елементами ковзання по килиму до мого робочого стола, щоб потрапити на позицію, з якої їй буде видно все, що відбувається.

Вона могла читати папери знизу вгору, як мені пощастило з’ясувати, бо вона цим якось поставила мене в незручне становище.

– Чудовий, – відповів я, умисне затуливши фотографію конвертом. – Холодна індичатина, салат з омара, вуджена форель, дуже добре зготовлена качка й заливні трюфелі.

– Ти сучий син, – лагідно прошепотіла вона.

Саллі любить смачно попоїсти, й вона помітила мою гру з конвертом. Я не дозволяю їй так розмовляти зі мною, але в ту мить зупинити її не міг.

За п’ять футів від мене вона пирхнула:

– Солодове віскі, приправлене м’ятними пігулками! Смакота!

Я почервонів, бо не міг утриматися від збентеження. Це схоже на моє заїкання. Вона лунко засміялася й присіла на краєчок мого стола.

– Ну ж бо, Бене, задовольни мою цікавість, – сказала вона, відверто дивлячись на конверт. – Я мало не луснула від неї, як цей лист надійшов. Я розклеїла б його парою – але електричний чайник зламався.

Доктор Саллі Бенатор працює моєю асистенткою вже два роки, і два роки я в неї закоханий.

Я трохи посунувся, звільняючи для неї місце за столом, і відкрив фотографію.

– Гаразд, – погодився я. – Погляньмо, що ти на ній побачиш і які зробиш висновки.

Вона втиснулася у простір позад мене, і її рука доторкнулася до мого плеча – цей контакт пронизав електричним струмом усе моє тіло. За два роки вона стала сприймати мене, як і діти, – схоже, вона зовсім не помічала горба. Вона поводилася невимушено й природно, і я опрацював точний план – через два роки наші взаємини мають визріти. Я просуватимуся вперед повільно, дуже повільно, щоб не стривожити її, але за цей час я привчу її до думки, що я її коханець і чоловік. Якщо минулі два роки здалися мені дуже довгими, то про два наступні мені навіть думати не хотілося.

Вона нахилилася над столом, дивлячись крізь збільшувальне скло, й була тихою та мовчазною протягом тривалого часу. Віддзеркалене світло падало на її обличчя, й, коли нарешті вона підвела погляд, на ньому був вираз захвату, а зелені очі сяяли.

– Бене, – сказала вона. – О, Бене, я така рада за тебе!

Чомусь її легке сприйняття і відсутність сумніву роздратували мене.

– Ти надто поспішаєш, – сердито кинув я. – Тут може бути з десяток природних пояснень.

– Ні, – вона похитала головою, досі всміхаючись. – Не будь таким обережним. Це воно, Бене, нарешті воно. Ти працював так довго й так довго вірив, тож не бійся тепер. Ти знайшов те, що шукав.

Вона вислизнула з-за стола й швидко підійшла до полиці з книжками під літерою «К». Там стояли дванадцять томів, позначені ім’ям автора «Бенджамін Кейзин». Вона вибрала один і розгорнула його на форзаці.

– «Офір», – прочитала вона. – Автор доктор Бенджамін Кейзин. «Дослідження доісторичної золотодобувної цивілізації в Центральній Африці з окремим аналізом фактів, що мають стосунок до міста Зімбабве і до стародавніх легенд про загублене місто Калахарі». – Вона з усмішкою підійшла до мене. – Ти це читав? – запитала вона. – Надзвичайно цікава книжка.

– Існує певний шанс, Сал. Я згоден, він існує. Але…

– Де лежить ця місцевість? – урвала мене вона. – Там, де сконцентровані запаси мінералів, як ти й передбачав?

Я кивнув головою.

– Так, у золотому поясі. Але не виключено, що це звичайне невеличке село, не більше за Ланґбелі або Рувейн.

Вона всміхнулася тріумфально і знову нахилилася над збільшувальним склом. Указівним пальцем вона доторкнулася до накресленої тушшю стрілки в кутку фотографії, яка вказувала на північ.

– Усе місто…

– Якщо це місто, – урвав я її.

– Усе місто, – повторила вона з підкресленим почуттям, – обернуте на північ. Орієнтоване по сонцю. За ним акрополь, сонце й місяць, двоє богів. Фалічні башти – їх тут чотири, п’ять, шість. Можливо, навіть сім.

– Сал, це не башти, це лише темні плями на фотографії, яку знято з висоти тридцять шість тисяч футів.

– Тридцять шість тисяч! – вигукнула Саллі, закинувши голову. – Тоді воно величезне! Зімбабве помістилося б за його головним муром з півдесятка разів.

– Обережніше, дівчино! Богом тебе благаю.

– А нижнє місто за мурами. Воно простягається на багато миль. Воно грандіозне, Бене, але я не можу збагнути, чому воно має форму молодого місяця? – Вона випросталася й уперше – таку щасливу