Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

яку вона назвала драмою і жаль за якою вона так культивує?

— Аби ж то. За часів, коли родина була значно більшою, дядьки й тітки намагалися підшукати їй підхожу партію. Так, так, цілком прийнятних наречених. Фіаско за фіаско, месьє, повіриш?

— Цікаво…

— Залишилася самотньою? Це то так! Я не змогла б… Я вийшла не за найгарнішого хлопця на узбережжі, але він, принаймні, в мене є, дав мені дітей. Таке існування, як у моєї тітки? Краще одразу ж покінчити з собою.

— Проте вона не виглядає нещасною.

— Треба віддати їй належне; вона не скаржиться. Навіть тепер, коли сили її полишають, а збереження розтанули, як сніг, вона не скаржиться. Ні, вона обертається до вікна, усміхається і мріє. По суті, вона нічого не пережила, зате намріялась…

Ґерда мала рацію. Емма жила деінде, не серед нас. Чи в цій манері тримати голову — перехняблене обличчя на тоненькій шийці — не було чогось нахиленого, що створювало враження, ніби ці мрії виявилися надто важкими?

Після цієї розмови я про себе почав називати її мрійницею…, мрійницею з Остенде.

Наступного дня вона почула, як я спускався, і рушила мені назустріч, котячи свій візок.

— Чи не погодитеся випити зі мною кави?

— Залюбки!

— Ґердо! Принеси нам два горнятка, будь ласка.

І прошепотіла, для мене:

— Її кава, як вода після полоскання шкарпеток, така неміцна, що й немовля не знервує.

Ґерда гордо принесла нам два паруючі горнятка, немовби наше бажання погомоніти при цьому пійлі робило честь її кулінарним здібностям.

— Мадам ван А., мене взяло за живе те, про що ви змусили мене думати в перший вечір.

— Що саме?

— Я швидко оговтуюся після того, що погнало мене з Парижа: тож я небагато втратив, покінчивши з тим зв’язком. Пригадуєте, ви стверджували, що отямитися можна лише від того, що було неважливим; натомість від свого головного кохання оговтатися не можна.

— Колись я бачила, як блискавка вдарила в дерево. І відчула себе дуже близькою до нього. Буває момент, коли ти гориш, коли себе спалюєш, відчувати таку напругу просто нестерпно. Потім залишається лише попіл.

Вона обернулася до моря.

— Ніколи жоден пеньок, навіть живий, не відродив стовбура всього дерева.

Несподівано в мене виникло враження, що вона сама, у своєму візку, була таким, знерухомленим на ґрунті, пеньком…

— Мені здається, що ви говорите про себе, — лагідно промовив я.

Вона здригнулася. Раптова тривога, майже паніка змусили пальці ворухнутися, дихання почастішало. Вона задля годиться вхопила горнятко, ковтнула каву, обпеклася, сипонула чортами з приводу того, що вона гаряча.

Я удав, що не зауважив її маневру, і долив до кави води, аби знизити температуру. Коли вона оговталася, я все-таки додав:

— Знайте, я нічого у вас не випитую, мадам ван А., я шаную вашу таємницю і не буду до неї підбиратись.

Ковтаючи, вона уважно розглядала мене, випробовуючи мою щирість. Упевнившись, вона нахилила голову і прошепотіла зміненим голосом:

— Дякую.

Настав час, коли я міг подарувати їй одну з моїх книжок, куплених напередодні; я дістав її з задньої кишені.

— Ось, я приніс вам свій роман, як на мене, найбільш вдалий. Мене дуже втішило б, якби при нагоді ви його прочитали й оцінили.

Вона спинила мене з ошелешеним виглядом.

— Я? Але… це неможливо…

І піднесла руку до серця.

— Бачите, я читаю лише класиків. І не читаю… е-е-е…

— Новинок?

— Так, останні публікації. Я чекаю.

— Чого саме ви чекаєте?

— Підтвердження репутації автора, щоб його творчість було визнано як таку, що заслуговує на місце у справжній бібліотеці, щоб…

— Він помер, чи не так?

Ця фраза вихопилась у мене мимоволі. Те, що Емма ван А. відмовлялася від мого дарунка, мене обурило.

— Ну, то так і кажіть: найкращі автори померли! Не хвилюйтеся, зі мною теж так буде. Якогось дня я теж пройду через підтвердження кончини, і, можливо, вже наступного дня ви мене читатимете!

Звідки ця лють? Невже так важливо, захоплюватиметься мною ця стара діва чи ні? Навіщо мені, щоби вона мною цікавилася?

Вона випросталась у своєму візку, намагаючись стати якомога вищою, і хоча була нижчою за мене, зміряла мене поглядом.

— Месьє, з огляду на мій вік і регулярні напади вам не слід бути таким самовпевненим: я піду раніше за вас, і досить скоро. І зникнення аж ніяк не додасть мені таланту. Як, зрештою, і вам.

Візок розвернувся, і вона запетляла між меблями бібліотеки.

— Хоч як сумно, але обоє маємо визнати: ми з вами не перетнемося.

Вона зупинила коліщата перед монументальним вікном, за яким котилися хвилі.

— Інколи істоти, створені для того, щоби спалахнути взаємно, не зазнають великої судженої їм пристрасті, бо хтось із них надто молодий, а хтось надто старий.

І додала надтріснутим голосом:

— Шкода, мені хотілось би вас почитати.

Вона відверто страждала. Справді-бо, ця жінка перевертала всі мої думки навиворіт. Я підійшов до неї.

— Мадам ван А., я був смішним, коли так скипів, ідіотом, коли приніс цей дарунок, огидним, коли хотів його вам накинути. Пробачте мені.

Вона обернулась до мене, в її зазвичай сухих очах я помітив сльози.

— Мені так хочеться проковтнути вашу книжку, але я не можу.

— Чому?

— Уявіть, що вона мені не сподобається…

Від самої думки про це вона затремтіла від жаху. Її пристрасність мене зворушила. Я їй усміхнувся. Вона це помітила і у відповідь усміхнулася теж.

— Це було б жахливо: ви такий симпатичний.

— Виявившись кепським письменником, я вже не буду вам симпатичним?

— Ні, станете смішним. Я так високо ставлю літературу, що не змогла би сприйняти вас як посередність.

Вся, геть уся, надміру вся — вона так і вібрувала щирістю.

Мене розбирав сміх. Навіщо так страждати через кільканадцять сторінок? Несподівано я побачив нас такими зворушливими.

— Годі сваритися, мадам ван А. Я забираю свій роман, погомонімо про щось інше.

— Навіть це неможливо.

— Що саме?

— Розмовляти. Я не можу розповісти те, що хочу.

— Хто ж вам не дозволяє?

Вона затнулася, поглядом пошукала допомоги довкіл, оглянула полиці, щоби знайти якусь підтримку там, намірилася щось сказати, стрималась і мовила погаслим голосом:

— Я сама.

Зітхнула і з жалем повторила свою відповідь.

— Так, я сама…

Раптом, глянувши мені просто у вічі, з відчайдушною енергією заявила:

— Знаєте, я була молодою, я була звабливою.

Навіщо вона це мені казала? Який у цьому зв’язок? На цей раз ошелешеним виявивсь я.

Вона наполягала, похитуючи головою:

— Так, я була чарівною. І коханою!

— Я не сумніваюсь.

Вона розлютовано мене оцінила:

— Ні, ви мені не