Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 2

прекрасного. Пісня зворушила його, збурила душу, нагадала про нелегкі останні роки життя, про те, що і в нього зараз, як і в того козака, що заслаб у холодному засніженому степу, нікого не лишилося, крім друзів, з якими він ділив хліб і сіль. І коли розсипався срібним передзвоном останній акорд кобзи, зовсім тихо прошепотів:

— Боже, які чари! Диявольські чари! Ваша пісня, панове, то єсть найвищий вияв вашого духу, вашої поетичної натури!

Семен Гурко з подивом глянув на поляка.

— Ви правильно мислите, пане… Однак не всі наші сусіди, на жаль, думають так, як ви. Ващі земляки, до прикладу, пани Синявські, Сапеги, Яблоновські, Собеські, Потоцькі, пруться на Україну, мабуть, не для того, щоб усолоджувати слух нашими дзвінкоголосими піснями, а щоб напхати своє черево нашим хлібом, салом та медом, а кишені — грішми!

— Тільки, прошу пана, не прилучайте і мене до цієї компанії! — вигукнув ображено пан Мартин. — Я, мосьпане, річ друга!

Гурко усміхнувся.

— Похвально чути таке. Я з приємністю тисну вашу чесну руку, пане! — І ніжинський козак міцно обняв Спихальського за плечі. — Але ж таких, як ви, обмаль!.. А згадайте, що зробили з Україною хан та султан! Страшно уявити! На Правобережжі кожен другий — загинув, кожен третій — у неволі, кожен четвертий — утік на Лівобережжя. І тільки кожен п’ятий чи, може, шостий, якщо не сьомий, ще залишився там, поневіряючись по лісових хащах.

— О, пан добре обізнаний із становищем краю! — в свою чергу здивувався Спихальський.

— Ще б пак! Маю голову на плечах! — з гідністю відповів козак. — Та й кілька років товкся з лівобережними полками по Україні, воюючи то проти Виговського з шляхтою, то проти Ханенка з татарами, то проти Дорошенка та Юрка Хмельницького з султаном… Билися вони, різалися за Богданову булаву, гризлися, як скажені собаки! Та в жодного не було Богданового розуму і Богданової сили. От і довели нашу вітчизну на край загибелі, прокляті!..

Гурко замовк і замислився. На його високому, злегка похилому назад лобі, між зламами темно–русих брів, залягла глибока зморшка, а на очі упала сумна тінь.

Арсен переглянувся з Романом. Так ось якого гостя послала їм доля сьогодні! Ні, це не простий козак, як вони думали спочатку, коли везли його на хутір! Велична зовнішність у ньому поєднувалась із глибоким і гострим розумом.

Арсенові подужалося, що його новий знайомий дуже скидається на Сірка: така ж могутня статура з міцно посадженою на широкі плечі великою характерною головою, такий же владний погляд крицево–сірих очей, таке ж, як здалося йому, уболівання за долю батьківщини й народу. Лише риси обличчя у нього м’якші, добріші. Може, тому, що молодший років на двадцять п’ять чи й тридцять?

— Ви давно були на тому боці? — спитав Арсен, маючи на увазі Правобережжя. — Здається, ніби вчора звідти…

— Я два літа провів під Чигирином у війську гетьмана Самойловича… Навіть останні дні був у самому Чигирині. Якраз перед падінням його наш полк вивели звідти. Мабуть, це і врятувало мене від загибелі…

— О, то ми були десь поряд! — вигукнув Арсен. — Отже, лиха сьорбнули з одного ковша!..

Довго, далеко за північ, світився вогник у затишній хатині Звенигор. Точилася жвава розмова, лилися спогади, лунали пісні. Мирне щастя тихо витало над головами всіх присутніх, і сторонньому споглядачеві могло б здатися, що так жили вони завжди, що не було за їхніми плечима ні крові, ні смертей, ні горя, ні воєнного лихоліття… Вони щиро віддавалися своєму короткоплинному щастю. Ніхто з них у цю мить не думав про завтрашній день. Закинуті життєвими обставинами з різних, часом аж надто далеких закутків землі, вони почувалися в цьому товаристві, під цією гостинною стріхою, як дома, і нікому не хотілося думати й гадати, яких несподіваних ударів може завдати їм примхлива доля завтра. І в кожного з них було сьогодні своє, тільки своє відчуття щастя.

Стара мати тішилася дітьми, дідусь Онопрій — онуками і смачними наливками, Арсен тонув серцем у синіх Златчиних очах, а вона сором’язливо горнулася до нього, крадькома позираючи на батька та брата — чи не бачать?.. Стеха й Роман теж нікого й нічого не помічали, окрім свого кохання, і їхні голови, в обох уквітчані пишним біляво–пшеничним волоссям, тулилися одна до одної, як розквітлі мальви на городі.

У Младена і Якуба серця були сповнені радістю за Ненка, який від сьогодні належав їм не тільки тілом, а й душею, а Ненко вперше в житті відчув любов і ласку рідних людей, і од цього досі не знаного почуття у нього лоскітно тремтіло серце, а на очі наверталися непрохані сльози.

Спихальський і Яцько, не переживаючи ні за кого і ні за що, з насолодою ласували розкішними, як їм здавалося, стравами та напоями і були щасливі щастям своїх друзів.

Про одного козака Гурка нічого певного не можна було сказати, бо для всіх він залишався ще загадкою. Однак, судячи по тому, як розчервонілися від наливок його присмаглі на морозяному вітрі щоки, як він виспівував пісень, можна було гадати, що гість відчував себе щасливим.

Це був щедрий вечір їхнього життя! По–справжньому щедрий, ласкавий, теплий, щасливий! І вони, люди того неспокійно–жорстокого часу, уміли як слід оцінити його!

Тому й панували весь час у хаті, за гостинно–багатим столом, невимушеність, дружелюбність і та поетична простота почуттів, що робить людину щасливою.

Коли прокричали другі півні, у вікно хтось постукав. То були Іваник і Зінька. Видобувши з кишень кожухів жмені збіжжя, вони сипонули його на долівку, на стіл, на образи, на всіх, хто сидів за столом. Сміх, радісний гомін, пахощі житнього й пшеничного зерна, змішаного з горохом, ячменем та куколем, заповнили всю хату.

— На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Роди, Боже, жито, пшеницю! — приказував, посипаючи, Іваник. — А ви, тітко, знаєте–маєте, дайте паляницю!

А Зінька защебетала:

Сію–вію–посіваю,

З Новим роком вас вітаю!

З Новим роком вас вітаю —

Щастя й радощів бажаю!

Їх запросили до столу. Іваник сів на лаві, а Зінька на ослоні, де, потиснувшись, дав їй місце Спихальський.

— Йдемо… Коли дивлюся — світиться у Звенигор, — зразу ж заторочив уже добре захмелілий Іваник, випиваючи, однак, чималенький кухоль вишнівки. — Еге–ге, кажу Зіньці, мабуть, Арсен прибув із Запорожжя! Ану, давай–но, жінко, засіємо його! Чи не пригостить чарчиною, знаєш–маєш?

Зінька