Джордж Орвелл - 1984

Ґолдштайна. То було худе єврейське обличчя з пухнастим ореолом сивого волосся й маленькою цапиною борідкою — розумне й водночас внутрішньо жалюгідне з виразом старечої недоумкуватості, яку підкреслював довгий тонкий ніс, на самому кінчику якого притулилися окуляри. Він нагадував вівцю, і в його голосі також вчувалося овече бекання. Ґолдштайн провадив свої звичайні отруйні випади проти доктрин Партії — випади настільки безглузді й гротескні, що навіть діти розуміли їхню непереконливість, але водночас досить правдоподібні, аби вселити тривогу, що їм можуть повірити інші, менш стійкі люди. Він лаяв Старшого Брата, засуджував диктатуру Партії, вимагав негайно укласти мир із Євразією, домагався свободи слова, свободи преси, свободи зібрань, свободи думки, він істерично волав, що революцію зрадили, — і все це викладав довжелезними реченнями, певним чином пародіюючи звичний стиль ораторів Партії і навіть послуговуючись окремими словами з Новомови: можна сказати, він користувався ними навіть частіше, аніж будь-який член Партії у своєму звичайному житті. І щоб ніхто не сумнівався в реальності тих загроз, які маскувало базікання Ґолдштайна, позад нього на телеекрані постійно марширували нескінченні колони євразійської армії шеренга за шеренгою крокували кремезні чоловіки із застиглими азійськими обличчями, які насувалися на телеекран, а потім зникали, поступаючись місцем наступним таким самим. Глухе ритмічне гупання солдатських чобіт утворювало тло, на якому лунало бекання Ґолдштайна.

Ненависть ще не тривала й тридцятьох секунд, а вже половина людей у кімнаті почали щось мимоволі вигукувати. Годі було витримати самовдоволене овече обличчя на телеекрані й жахливу могутність євразійської армії за ним. Крім того, зображення Ґолдштайна чи навіть лише думка про нього несамохіть спричиняла страх і гнів. Він був постійним об’єктом ще більшої ненависті, аніж навіть Євразія або Остазія, бо коли Океанія воювала проти однієї з цих держав, з іншою вона зазвичай укладала мир. Але дивувало те, що, хоча Ґолдштайна всі ненавиділи й зневажали, і з трибун, телеекранів, газет і книжок тисячі разів на день його теорії відкидалися, спростовувалися, висміювалися, виставлялися як жалюгідне сміття, — незважаючи на все це, ніколи не зменшувалася загроза його впливу. Завжди знаходилися нові простаки, які ніби чекали, коли він їх надурить. Не минало й дня, щоб Поліція Думок не викривала шпигунів і саботажників, які діяли під його керівництвом. Він був командиром великої таємної армії, підпільної мережі конспіраторів, які докладали всіх зусиль для руйнування держави. Вони називали себе Братством. Також пошепки розповідали історії про жахливу книжку, збірник усіх єресей, автором якої був Ґолдштайн і яку таємно передавали з рук у руки. То була книжка без назви. Люди воліли називати її просто книжкою. Але про такі речі всі знали лише з туманних пліток. Рядовий член партії не став би просто так згадувати ані про Братство, ані про книжку.

Наступної хвилини ненависть перетворилася на шаленство. Люди підстрибували на своїх місцях й щосили горлали, намагаючись заглушити овече бекання, що лунало з телеекрана. Обличчя маленької русявої жінки вкрилося червоними плямами, і вона роззявляла рота, наче викинута на берег рибина. Навіть важке обличчя О’Браєна розпашіло. Він сидів на своєму стільці випростаний, його могутні груди то здіймалися, то опускалися, наче на них накочувалися хвилі. Чорнява дівчина позаду Вінстона почала кричати: «Свиня! Свиня! Свиня!» і раптом схопила важкий словник Новомови і пожбурила ним в екран. Він ударив Ґолдштайна в ніс і відлетів назад, але його голос продовжував звучати безперестану. У мить просвітління Вінстон збагнув, що він горлає разом з іншими і стукає черевиком об спинку стільця. Жахлива особливість Двохвилинки Ненависті полягала не в тому, що потрібно було прикидатися, а в тому, що годі було залишитися осторонь від загального божевілля. За якихось півхвилини вже не потрібно було прикидатися. Гидкий шал страху й мстивості, бажання вбивати, катувати, трощити обличчя ковальським молотом, здавалося, пронизував людей електричним струмом, мимоволі перетворюючи кожного на верескливого безумця зі спотвореним гримасою обличчям. Проте лють була абстрактною, нікуди не спрямованою, її можна було переключити з одного об’єкта на інший, як полум’я паяльної лампи. Так, якоїсь миті ненависть Вінстона була спрямована зовсім не проти Ґолдштайна, а навпаки, проти Старшого Брата, проти Партії і Поліції Думок. У такі хвилини він линув серцем до самотнього висміюваного єретика на екрані, єдиного охоронця правди й здорового глузду у світі брехні. А вже наступної миті він був заодно з людьми, що оточували його, й усе, що говорили про Ґолдштайна, здавалося йому правдою. У такі хвилини його таємна ненависть до Старшого Брата змінювалася на обожнювання, і Старший Брат, здавалося, височів мов непереможний, безстрашний захисник, що скелею стояв супроти азійських орд, а Ґолдштайн, усупереч своєму усамітненню, своїй безпорадності та сумніву щодо реальності його справжнього існування, уявлявся зловісним чаклуном, спроможним лише силою свого голосу зруйнувати саму суть цивілізації.

Іноді навіть здавалося, що свою ненависть можна спрямувати будь-куди лише простим зусиллям волі. Бувало, доклавши того надзусилля, яким людина відриває голову від подушки, коли їй наснилося жахіття, Вінстонові вдавалося переключити свою ненависть з обличчя на екрані на обличчя чорнявої, що сиділа позаду нього. Тоді в його свідомості спалахували дивовижні і яскраві галюцинації. Він забивав її до смерті гумовим кийком. Він прив’язував її до стовпа й обстрілював з лука, як святого Себастьяна. Він її ґвалтував і в момент оргазму перетинав їй горло. У такі хвилини він краще, ніж раніше, усвідомлював, чому її ненавидить. Він ненавидів її тому, що вона була молода, гарна й ворожа до сексу, а ще тому, що він хотів затягти її до ліжка й не мав найменшої надії це зробити, бо навколо її тонкого стану, який він хотів би обняти, обвивався бридкий яскраво-червоний пасок, агресивний символ незайманості.

Ненависть сягнула апогею. Голос Ґолдштайна перетворився на справжнє бекання вівці, і на мить його обличчя також стало писком вівці, потім писок розтанув, і на його місці виникла постать євразійського солдата, який ніби наступав на залу з людьми, величезний і жахливий, стріляючи з ручного кулемета, і, здавалося, був ладен скочити з екрана, так що люди в першому ряду інстинктивно відсахнулися на своїх стільцях. Але тієї ж таки миті з усіх грудей вихопилося глибоке зітхання полегкості, бо ворожа постать розвіялася, змінившись обличчям Старшого Брата, темноволосим і з чорними вусами, сповненим сили й таємничого спокою, воно було таке велике, що майже цілком заповнило собою екран. Ніхто не чув, що саме казав Старший Брат. То було лише кілька слів підбадьорення, подібних до слів, що промовляються в гуркоті битви, які годі зрозуміти кожне окремо, але