Джордж Орвелл - 1984

єврейку вона сиділа на носі човна тримаючи в обіймах хлопчика років трьох[6] хлопчик верещав від переляку й ховав голівку між її грудьми наче намагався зануритися в неї а жінка обхопила його руками й утішала його хоч сама посиніла від жаху накриваючи його руками як тільки могла ніби вірила що руки захистять від куль потім гелікоптер скинув на човен двадцяти кілограмову бомбу жахливий спалах і човен розлетівся на друзки потім глядачі побачили дитячу ручку, яка злетіла вгору й камера на носі гелікоптера супроводжувала її у деяких моментах лунали оплески але жінка яка сиділа у пролівській частині зали несподівано схопилася і почала горлати що такі фільми не можна показувати дітям і кричала аж поки поліція вивела її геть я думаю їй нічого не буде бо нікого не цікавить що там кричать проли адже вони ніколи не...

Вінстон перестав писати, почасти через судому в руці. Він не знав, що саме його спонукало, вихлюпнути на папір цю нісенітницю. Але цікаво — поки він так писав, у його пам’яті зринув зовсім інший спогад, настільки чіткий, що він міг записати його на папері. Бо саме цей, інший випадок — тепер він зрозумів — спонукав його несподівано повернутися додому й почати вести щоденник.

Це трапилося сьогодні у Міністерстві, якщо слово «трапилося» можна застосовувати до чогось настільки незначного, як цей випадок.

Було близько одинадцятої нуль-нуль, і в Департаменті документації, де працював Вінстон, витягали стільці зі своїх кабінок і ставили їх у центрі холу, навпроти великого телеекрана, готуючись до Двохвилинки Ненависті. Вінстон саме займав своє місце в одному із середніх рядів, коли до кімнати несподівано увійшли двоє людей — він їх наочно знав, але ніколи не розмовляв з ними. Однією була дівчина, з якою він часто розминався у коридорах. Він не знав, як її звати, зате знав, що вона працює у відділі художньої літератури. Ймовірно — у нього були підстави так вважати, бо не раз бачив її із руками у мастилі й гайковим ключем — вона обслуговувала одну з машин, що писали романи. Зухвала на вигляд дівчина років двадцяти семи[7], з густим темним волоссям, веснянкуватим обличчям і стрімкими атлетичними рухами. У талії її комбінезон був стягнений вузьким червоним паском, — емблемою молодіжної Антисексуальної Ліги. Він щільно, у кілька разів, огортав стан, підкреслюючи силует її стегон. Вінстон незлюбив її, відколи вперше побачив. І причина йому була відома. Він терпіти не міг цієї атмосфери хокейних полів, холодних ванн, спільних екскурсій та благочестя, яку вона випромінювала. Йому не подобалися майже всі жінки, а надто — молоді і вродливі. Саме жінки, а передусім молоді, були фанатичними прихильницями Партії, вони з насолодою всотували її гасла, шпигували та виявляли неблагонадійних. Але ця дівчина здавалася йому ще небезпечнішою за більшість подібних. Одного разу, коли вони розминалися в коридорі, вона скоса зиркнула на нього тривалим поглядом, який, здавалося, пронизав його і сповнив на мить чорним жахом. У нього навіть промайнула підозра, що вона агент Поліції Думок. Але навряд чи це було так. Проте щоразу, коли вона опинялася десь поруч, він і далі відчував дивне роздратування, до якого домішувалися страх, а ще — ворожість.

Другим був чоловік на ім’я О’Браєн, член Внутрішньої Партії, що перебував на такій високій і важливій посаді, що Вінстон лише міг туманно уявляти, у чому полягала її суть. Побачивши, як до них наближається член Внутрішньої Партії у своєму чорному комбінезоні, люди, що стояли навколо стільців, враз примовкли. О’Браєн був кремезним чоловіком, з міцною шиєю та грубим і, разом з тим, іронічним обличчям. Попри свою грізну зовнішність, він не був позбавлений певної харизми. Його звичка у своєрідний спосіб поправляти на носі окуляри надавала йому якоїсь дивної беззахисності і, водночас, — незбагненної інтелігентності. На думку відразу спадав джентльмен вісімнадцятого сторіччя, що пропонує свою табакерку з нюхальним тютюном, якщо хтось і досі міг мислити подібними категоріями. Вінстон бачив О’Браєна хіба що з десяток разів за стільки ж років. Він відчував до нього глибоку прихильність, і не лише тому, що був заінтригований контрастом між його витонченими манерами і зовнішністю професійного боксера. Набагато ґрунтовнішою причиною була потаємна віра — а може, навіть не віра, а сподівання, — що політична благонадійність О’Браєна не є аж такою однозначною. Щось у його обличчі давало надію для такого припущення. А можливо, в його рисах вбачалося не стільки несприйняття заскорузлих догматів, скільки просто розум. Та у будь-якому разі він мав вигляд людини, з якою хотілося поговорити, звичайно, за умови, що можна було якось перехитрити телеекран і залишитися з ним наодинці. Вінстон ніколи не робив найменшої спроби переконатися у цьому здогаді: зрештою, він не бачив жодної можливості вдатися до такого кроку. Саме цієї миті О’Браєн подивився на свого наручного годинника, побачив, що вже одинадцята нуль-нуль, і, мабуть, до закінчення Двохвилинки Ненависті вирішив залишитися у Департаменті Документації. Він сів у тому самому ряду, що й Вінстон — десь за два місця від нього. Між ними сиділа маленька русява жінка, що працювала у кабінці поруч із Вінстоном. Дівчина з темним волоссям примостилася позаду нього.

Наступної миті з прилаштованого у кінці зали великого телеекрана долинув огидний скрегіт, схожий на звук роботи страхітливого незмащеного механізму. Це був звук, від якого боляче стискалися зуби, а волосся на потилиці ставало сторч. Розпочалася ненависть.

Як завжди, на екрані з’явилося обличчя Емануїла Ґолдштайна, ворога народу. Серед публіки подекуди залунало сичання. Маленька русява жінка зойкнула зі змішаним почуттям страху й огиди. Ґолдштайн був ренегатом і віровідступником, який колись давно (наскільки давно, ніхто вже й не пам’ятав) був одним із провідних функціонерів Партії і майже не поступався за впливовістю самому Старшому Братові, а потім зайнявся контрреволюційною діяльністю, був засуджений на смерть і незбагненним чином кудись утік і пощез. Програми Двохвилинок Ненависті постійно змінювалися, але в кожній з них Ґолдштайн виступав головним персонажем. Він був найпершим зрадником і перший осквернив чистоту Партії. Усі наступні злочини проти Партії, усі вияви зради, акти саботажу, єресі, відступництва походили безпосередньо з його вчення. Він був ще живий і снував свої підступи проти Партії. Можливо, ховався десь далеко за морем, під захистом своїх чужоземних покровителів, які оплачували його контрреволюційну діяльність, а можливо навіть — такі чутки іноді ходили — він перебував у підпіллі на території самої Океанії.

Вінстонові забило подих. Він ніколи не міг спокійно дивитися на обличчя