Христина Ополонська - Наодинці з задзеркаллям , Христина Ополонська

Кінцеві наслідки

Я горнулася до тепла. Це тепло обіймало мене та заспокоювало.

– Тримайся, моя красуне… Зараз усе буде добре, – шепотів мені на вухо м’який чоловічий голос. Я впізнала його. Він належав Адріану. Чесно кажучи, я була би не проти чути цей голос біля себе усе життя. Щось у ньому є… Щось чарівне.

– Ледь встигли. Якби не твої малі шукачі… – почула я інший чоловічий голос. Його я також безпомилково впізнала. Він належав людині, яку я не раз чула, але ще жодного разу не бачила. Це був голос Томаса.

– Не лякай мене, – огризнувся Адріан. – Взагалі не розумію, як вона сюди потрапила. Я думав вона пішла додому, не дочекавшись мого пробудження або твого приїзду.

Я повільно розплющила очі, підмітивши для себе, що в приміщенні стало набагато тепліше.

– Як ти почуваєшся, моя принцесо? – лагідним голосом запитав мене Адріан, який весь цей час тримав мене на руках, притискаючи до себе. Швидше за все його травмоване коліно повністю загоїлось.

– Ніколетто, пробач мені будь ласка, я затримався у справі, – звернувся до мене Томас. Темноволосий чоловік, одягнений у чорний смокінг, виглядав збентеженим, розгубленим та винуватим.

– Чарівні мої алхіміки, – звернулася я до обох чоловіків, може ми все ж залишимо це крижане приміщення та повернемось до теплої комфортної квартири?

Та повернутися до квартири ми не встигли. Дзеркало навпроти нас засвітилося яскравим світлом і з нього з’явилася гарненька рудоволоса дівчина у брудній обшарпаній старовинній сукні та… чорним павуком у руках.

– Ой… – видала тихим голосом неочікувана рудоволоса гостя.

– Марі? Чому на тобі кров? – звернувся до неї Адріан. – Я ж просив тебе не зловживати часовими порталами. Це досить небезпечно. Ти знайшла те що я просив?

– Марі? – здивовано звернувся до дівчини Томас, не відводячи від неї свого погляду. – Ти Марі? Це ти? Ти… Барбариска?! Я шукав тебе більше трьох століть… І тоді, під час нашої зустрічі ти мене впізнала і нічого не сказала? Та ти мене ледве не вбила!

Здивування Томаса почало різко переростати у гнів. Він різко повернувся до Адріана та прокричав:

– І ти все знав і мовчав?! Ти не міг не знати?! Чому ти змовчав?! Ти ж бачив як палко я шукав її! Бачив як сильно я бажаю її знайти! Ти мій найкращий друг! Чому?!

– Це було її прохання та вибір, – відрізав спокійним тоном Адріан, вказуючи кивком голови на рудоволосу гостю, яка в цей час виводила пентаграму на дзеркалі своїм закривавленим вказівним пальцем.

Як тільки дзеркало знову засвітилося дівчина миттю пройшла крізь нього.

– Марі, стій! Так робити не можна коли ти в задзеркаллі! Томасе, зупини її!!! – застережним тоном прокричав Адріан своєму другу, який не вагаючись послідував за дівчиною.

– І що це було? – пошепки запитала я Адріана.

– Двоє самовпевнених ідіотів, що вирішили не думати головами перед тим, як щось робити, – спокійним голосом відповів Адріан. – Його брат мене вб’є, якщо я не витягну їх обох з часової пастки. І це він ще не знає, що тут сталося з тобою… А ти ж найкраща подруга його дружини. До речі, чому це у тебе додаткові вуха виросли?

Так, цей чоловік вмів різко змінювати тему розмови.

– Та я там дещо трішечки зачепила… і розбила, – відводячи винуватий погляд від чоловіка, прошепотіла я.

– Це песець, – впевнено сказав Адріан.

– Повний, – погодилась я з ним, хлюпаючи носом.

– Та ні, – заперечив він мені. – Це дійсно песець. Я експериментував з кількома витяжками та брав за основу днк цієї тваринки. Тож тепер ти частково песець.

Я розревілася. Навіть, коли вже лежала в теплому ліжку гостьової кімнати з обробленою та перебинтованою Адріаном ступнею, я все ніяк не могла заспокоїтись. На додачу, мене пробирали озноб, нежить та біль у горлі. А на спинці ліжка, тим часом, розташувалися ті самі блакитні напівпрозорі метелики з крижаної кімнати.

– Ось, випий, – простягнув мені прозору склянку з фіолетовою рідиною Адріан. – Ти швидко одужаєш. Обіцяю.

– Як це ти так вміло мудруєш з ліками? – запитала я чоловіка, взявши з його рук протягнуту мені склянку. – Скажи, ти лікар? Напевне, ти дуже цінний робітник?

– Я трохи збрехав тобі, – сказав чоловік, присівши на край ліжка біля мене. – Я не працюю у фармацевтичній компанії. Я її засновник і власник.

Я залпом випила рідину зі склянки навіть не скривившись, хоча напій був неймовірно гіркий та пекучий. Що ж… Сама мала здогадатися, що він не простий робітник фармацевтичної компанії… Адріан тим часом відкрив скляну баночку з маззю та почав змащувати мої новоспечені пухнасті вуха.

– Не переживай, – тихо промовляв він, – до весілля їх вже не буде.

– До якого ще весілля? – здивовано запитала я його.

– До нашого, – з легкою усмішкою відповів він мені, злегка почісуючи мене за пухнасте вушко. Я була не проти. Тепер я розуміла реакцію домашніх улюбленців на пестощі своїх господарів. У такому стані я здатна була погодитись не тільки на весілля. Приємно… Та все ж вирішила розбавити чарівність моменту запитанням:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍