Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

— А пам’ятаєш, як вона уламала нас дозволити їй повправлятися здавати задом…

— Не нас, а тебе.

— … і в’їхала моєю машиною в гаражну ворітницю?

Джулія пирскає сміхом.

— Вона тоді так засмутилася.

— Ні, розгубилась.

На пів секунди в уяві Баррі оживає спогад. Чи його фрагмент. Меґан за кермом старенької «тойоти камрі», зад машини зім’яв гаражні двері. Меґан червона як рак, по щоках течуть сльози, руки стискають кермо так, що побіліли кісточки.

— Вона була наполеглива й розумна, така точно чогось досягла б у житті. — Він допиває каву, доливає собі ще з френч-пресу з неіржавної сталі.

— Приємно поговорити про неї, — каже Джулія.

— Я радий, що нарешті можу це зробити.

Підходить офіціант, вони замовляють страви. І повертається метелик, сідає на стіл поруч із досі не розгорненою серветкою Баррі. Розправляє крильця. Чепуриться. Баррі жене від себе думку, що це Меґан прибилася до нього, обравши з усіх днів саме сьогоднішній. Думка, звісно, дурна, проте невідчіпна. Таке вже траплялося з Баррі: то вільшанка летить за ним через Нохо[6] цілих вісім кварталів, то сонечко раз у раз сідає на його зап’ясток, коли він вигулює пса в парку Форт-Вашингтон.

Коли приносять замовлення, Баррі уявляє, що Меґан сидить разом з ними за столиком. Час загладив підліткову незграбність. У неї попереду все життя. Попри всі намагання, Баррі не може роздивитися її обличчя — бачить тільки руки. Меґан говорить і весь час жестикулює, достоту, як мати, коли та впевнена в собі й чимось захоплена.

Баррі не голодний і їсть через силу. Джулія ніби щось хоче сказати, але передумує і мовчки доїдає свою фритату[7]. Баррі робить ковток води, знову відкушує шматок сандвіча й дивиться на річку вдалині.

Гудзон бере свій початок у невеличкому озерці Сльоза Хмар в Адірондакських горах. Одного літа вони їздили туди, Меґан тоді було вісім або дев’ять років. Стали табором у сосновому лісі. Дивились, як падають зорі. Силувались осягнути, як таке мале гірське озерце дає початок повноводому Гудзону. Баррі з головою поринає у спогад.

— Якийсь ти замріяний, — каже Джулія.

— Згадав, як їздили на Сльозу Хмар. Пам’ятаєш?

— Таке забудеш! Дощ періщив як з відра, і ми аж дві години ставили намет.

— Хіба не було сонячно?

Джулія хитає головою.

— Ні, всю ніч тремтіли в наметі, як ті цуцики, ніхто не спав.

— Ти нічого не плутаєш?

— Ні. Після цієї поїздочки в мене зуб на дикий відпочинок.

— Точно.

— І як ти міг таке забути?

— Не знаю.

Відверто кажучи, з ним так весь час.

Баррі постійно озирається назад, живучи більше спогадами, ніж теперішнім, і нерідко прикрашає минуле, збільшуючи його принадність. Роблячи його ідеальним. Ностальгія для нього — таке саме знеболювальне, як алкоголь. Нарешті він каже:

— Мені, мабуть, приємніше згадувати, як я зі своїми дівчатами дивився на падучі зорі.

Джулія кидає серветку на тарілку та відхиляється на спинку стільця.

— Не так давно я проїжджала біля нашого старого дому. Скажу тобі, він так змінився. Ти там буваєш?

— Час від часу.

Та насправді Баррі проїжджає повз колишній будинок щоразу, коли буває в Джерсі в якихось справах. Дім вони втратили за рік по тому, як не стало Меґан, за несплату кредиту, і сьогодні те місце вже майже не впізнати. Дерева стали вищими, пишнішими та зеленішими. Над гаражем з’явилася надбудова. Тепер у будинку живе молода сім’я. Фасад перероблений під камінь, побільшало вікон. Під’їзну доріжку розширено та «перевзуто». Гойдалку на дубі зняли ще багато років тому, але літери Б та М, що вирізали внизу стовбура Баррі та Меґан, досі там. Торік улітку Баррі навіть пробував їх на дотик, коли о другій ночі, після добрячої гульні з Ґвен і хлопцями з відділу пограбувань, йому припекло взяти таксі та рвонути до Джерсі.

Нові власники подзвонили на лінію «911»: мовляв, перед будинком вештається підозрілий тип, і з Джерсі-Сіті прибув поліціянт. Та Баррі він не заарештував, хоч той і добряче набрався. Коп був знайомий і знав, що довелося пережити Баррі. Тому він просто викликав таксі, завантажив Баррі на заднє сидіння, заплатив таксисту за проїзд до Мангеттену, і Баррі доправили додому.

Легіт від річки освіжає, сонце пригріває плечі — приємний контраст. Човни з туристами курсують угору та вниз по річці. Вище невтомно шумить автострада. Небо густо покреслене інверсійними смугами тисяч літаків. Пізня осінь у місті, один із небагатьох погожих днів, відпущених рокові.

Баррі міркує, що скоро зима, а там і кінець року, і наступний рік колись спіткає така сама доля. Час летить чимраз швидше. Не цього він чекав від життя, коли був молодим і жив в ілюзії, що можна чимось керувати. Керувати не можна нічим. Можна тільки терпіти.

Приносять рахунок.

Джулія поривається заплатити, але він забирає чек і кидає свою кредитку.

— Дякую, Баррі.

— Дякую, що запросила.

— Давай наступного разу побачимося швидше, ніж за рік. — І Джулія підіймає келих з водою, де плавають кубики льоду. — За нашу іменинницю.

— За нашу іменинницю.

У грудях Баррі гусне хмара горя, але він видихає її та додає уже майже нормальним голосом:

— За її двадцять шість.

Після бранчу Баррі йде в Центральний парк. Квартирна тиша гнітить його в день народження Меґан, а останні п’ять років йому і без цього не бракує мороки.

Після побачень зі своєю колишньою Баррі ще довго почувається ні в сих ні в тих. Коли їхній шлюб розпався, він довго думав, що сумує за Джулією. Боявся, що жити без неї не зможе. Вона часто снилася Баррі, а після пробуджень біль від того, що вона не поруч, живцем його їв. Сни, напівспогади-напівфантазії, лишали по собі глибокі рани, адже в них була не нинішня, а давня Джулія. Її усмішка. Її впевнений сміх. Її життєва легкість. Вона була людиною, що знову вкрала його серце. І весь наступний ранок він не міг позбутися думок про неї. Загальна важкість утрати дивилась на нього впритул, допоки емоційний дурман сну не розтавав, наче ранковий туман. Якось, саме після такого сну, він випадково зустрів Джулію на вечірці в давнього друга. Вони обмінялися парою стриманих фраз на веранді, і Баррі, на велике своє здивування, нічого не відчув. Живе спілкування з колишньою не йшло ні в яке порівняння з тими снами, в які він провалювався. Це одкровення і спустошувало Баррі, і звільняло його. Звільняло, бо показувало, що він любить не Джулію, а ту людину, якою Джулія була колись. А спустошувало,