Тетяна Овчіннікова - Гарбузове щастя, Тетяна Овчіннікова

Вже котру годину лежу на дивані й втуплено роздивляюся стелю. Досі не можу усвідомити, що відбулося цього вечора? Магія? Галюцинація? Просто сон?

Поряд заспокійливо муркотить Онікс — муркотить, а не говорить! — і тільки це примиряє мене з дійсністю, якою б вона не була. Хоч заснути все ще не можу. Спина аж затекла і болить від нерухомої вже довгий час пози, тож перевертаюся на бік. І тепер роздивляюся, як таємниче у вікні відбиваються вогники, що мерехтять в очах «Джек-о’-Лентерна». Зараз і усмішка його не єхидкувата, а добра, навіть, я б сказала, ніжна, і очі — які, збіса, очі? — дивляться лагідно. І взагалі він таким знайомим видається…

— Як тебе звати? — ледь чутно промовляю я, навіть не сподіваючись отримати відповідь.

Але я її чую:

— Жека… — зовсім тиха, та все ж чітка.

Марево ночі настільки заколисує, що я навіть не лякаюся, лише цікавлюся:

— Це від «Євгена»?

— Це від Джека, — пирхає, спостерігаючи чи то за мною, чи то за темрявою за вікном. Але можеш звати мене і Євгеном, мені не принципово.

— Хто ти?

— Гарбуз, хіба не видно? — рот його знову насмішкувато скривлений, а пройми для очей зіщулені.

— А насправді? — не вірю його відповіді.

— А насправді — зачарований принц! — знову фиркає «гарбуз».

Поряд, майже копіюючи його, фиркає Онікс, зневажливо б’є мене хвостом по передпліччю та йде до кухні.

Після її відходу особистість (ну не можу я його вже гарбузом називати) на підвіконні важко зітхає:

— Ну, не принц, але все ж зачарований.

— Ну, і нащо ці загадки? — стомлено питаю, підкладаючи долоню собі під щоку. Очі потроху починають заплющуватися, заколисані тьмяним мерехтінням.

— І сам не знаю, — якби він міг, то після цієї фрази б точно знизав плечима. — Я — маг. Так, так, можеш мені не вірити, навіть після всього того, що побачила!

Мовчу, не знаючи, як реагувати. Лише повільно кліпаю очима.

— Ну, і одного разу перейшов дорогу одній капосній відьмі, — продовжує він. — От вона мене й прокляла. Заслужив звісно, не варто було нариватися!

— І що в тому проклятті? — все ж цікавість бере гору над сном.

— Напередодні Гелловіну перетворюватися на гарбуз і в цій подобі проводити улюблене свято.

— О! Я теж його люблю, — аж розбуркуюся трохи. Та зовсім ненадовго, вже наступну репліку промовляю майже крізь сон: — І як же тебе розчаклувати?

— «А спаде прокляття у Гелловінську ніч, — декламує він, точно когось мавпуючи, — коли ти захистиш від нечисті відьму, яка і не відьма зовсім». Розчаклуєш мене, моя невідьмо?

Та я вже не чую, так і засинаю, милуючись мерехтливими червоними вогниками…

А прокидаюся зранку від того, що сонячний промінь б’є мені просто в обличчя. Так, звечора я зовсім забула закрити штори, тож тепер змушена прикриватися ліктем і гадати, чи то мені привиділася вчорашня пригода, чи й справді гелловінські дивовиська відбувалися зі мною.

Потягнувшись, зайняла сидяче положення, хоч і хотілося б продовжити свій солодкий сон, та я розуміла, що заснути мені вже не вдасться. Сонце якраз закрила чергова купчаста хмаринка, тож я кинула погляд на підвіконня.

Так і є, то все мені примарилося. Підвіконня було пустим, жодного гарбуза чи чогось іншого…

Від подальших роздумів мене відірвав брязкіт на кухні.

— Онікс! — вже на холу викрикую я і на останньому звукові заскакую до кухні.

І завмираю.

Бо бачу, як на ній, саме зараз зазираючи до холодильника, порпається якийсь чоловік. Онікс, якій я ледь не приписала всі капості, довірливо треться об його ноги, вимагаючи їжі. От же вічно голодне створіння!

Але стоп! Стоп-стоп-стоп!

Чоловік. На. Моїй. Кухні!

Що він тут робить?

Хто він в біса такий?!

А він чує мене і повертається до мене обличчям. Зовсім не знайомим мені обличчям. Проте за мить на ньому розквітає уже дуже добре знайома єхидкувато-насмішкувата посмішка.

— Євгене? — сама собі не вірю, та все ж запитую.

— Жека, взагалі-то, але так вже й бути, клич мене Євгеном.

Кінець