Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

Лаґерльоф, навпроти них — ​Юган та Анна. Звісно, значно цікавіше їхати на передку й дивитися на коней, ніж сидіти під накриттям у тісній бричці. Юган залюбки пересів би до кучера, але пані Лаґерльоф сказала, що втиснути Товсту Кайсу на його місце просто неможливо, та й Сельму нікуди подіти, вона ж постійно при Кайсі.

Лейтенант Лаґерльоф теж подорожував з усім сімейством, але виїхав окремо у своєму маленькому двоколісному повозі.

Минув рік, відколи Сельмі відмовили ноги, і вона не могла ходити. Тож родина вирішила докласти неабияких зусиль, щоб зарадити біді, і повезла дитину на західне узбережжя. Серед подорожніх страждала хворістю лише вона, але ж літнє купання у морі нікому не може зашкодити.

Хай там як, а сидячи на передку, дівчинка зовсім забула про своє нездужання. Думала лише про те, що вона з Товстою Кайсою вирушила в мандри, залишивши маленьку сестричку вдома. Сельма дуже сподівалася на повернення щасливих днів, про які так добре пам’ятала.

Міцно притулившись до няньки й обіймаючи її за шию, вона раз по раз чіплялася з запитаннями, чи рада Товста Кайса, що тепер ніхто їм не завадить бути вдвох.

Товста Кайса не відповідала, але Сельма не ображалася. Товста Кайса ніколи не була говіркою.

Дорога на Карлстад тоді, як і тепер, йшла то вгору, то вниз. То пів милі кривулясто звивалася поміж пагорбами Бевіксбаккен і Ґюннарсбюбаккен, то стрімко спиналася на гору Сюннґордсберґен, а в найнебезпечнішому місці, яке називалося Клева, проходила понад самим краєм прірви, здавалося, ніби їдеш між небом і землею. Лейтенант Лаґерльоф велів запрягти трьох коней, щоб легше було їхати, але ні кучер, ні коні до такого не звикли.

Маленька дівчинка невимовно тішилася, що знову заволоділа Товстою Кайсою, а ще більше раділа, що може сидіти з нею на передку, дивитися на трьох гарячих коників, що завиграшки тягнули важку бричку, яка аж на два колеса ставала на закрутах. Розмаїття заворожувало: то коні, випроставши передні ноги й осівши на круп, ковзали копитами униз спуском, то, коли спуск ставав занадто стрімким, конюх вставав на ноги й лупасив коней батогом, щоб ті бігли швидше, бо інакше важка бричка могла налетіти на упряжку.

Посеред шаленої гонитви Сельма знову обернулася до няньки.

— Ти не рада, що можеш бути тільки зі мною, Товста Кайсо? Хіба не рада, що сестричка залишилася вдома?

Товста Кайса знову промовчала, а, коли Сельма спантеличено обернулася до неї, побачила, як нянька, з витріщеними очима й стиснутими губами, судомно вчепилася у передок, а обличчя у неї аж посіріло.

— Ти не рада, Товста Кайсо? — ​повторила вона.

Дівчинка вже здогадалася, що нянька анітрохи не рада, і ледь не заплакала від кривди.

Товста Кайса нарешті озвалася.

— Помовч, Сельмо! Тут і без тебе страшно. Ще ніколи так не боялася. Якби не ти, давно вже вернулась би пішки додому.

Дівчинка замовкла й задумалася. Відповідь її не вдовольнила. Поруч з Товстою Кайсою їй ніколи не було лячно, тож вважала, що й Товстій Кайсі нічого боятися поруч з Сельмою. Добре, що вона не зійшла і не потупцювала додому, та ліпше було б їй радіти, а не умлівати від страху.

У каюті «Уддегольма»

Подорож морбаккців продовжувалася. Але тепер вони вже не сиділи в великій бричці, а пливли на борту гарного пароплава «Уддегольм».

Увесь день вони провели в Карлстаді, провідували родину й ходили на закупи, а під вечір виїхали з міста й доволі довго стояли на причалі, який далеко виступав в озеро Венерн. Товсту Кайсу знову охопив страх, бо не було видно протилежного берега, і їй здалося, ніби тут край світу.

Яке ж то було гарне видовище — ​і для неї, і для решти, — ​коли розкішний білий пароплав виринув з водного безмежжя і підійшов до причалу, щоб взяти їх на борт.

Товста Кайса теж рушила з місця, побачивши, як лейтенант, пані, мамзель Лувіса та Юган з Анною відважно ступили на трап. Вона вважала лейтенанта Лаґерльофа людиною мудрою і відповідальною, який не піддаватиме своїх дітей смертельній небезпеці, але й уявити собі не могла, що буде, коли вони допливуть до того місця, де закінчується світ.

Товста Кайса залюбки залишилась би на палубі, подивилася, чи вода хлине в провалля, чи кудись іще, але, щойно стемніло, жінок і дітей з Морбакки попросили зійти вниз. Їх провели в найменшу кімнатку на світі, яку називали каютою, і вони влаштувалися там на ніч.

На вузькому тапчані під довшою стіною лягла, не роздягаючись, пані Лаґерльоф, навпроти неї на такому ж тапчані — ​мамзель Лувіса. Над панею Лаґерльоф, на чомусь схожому на полицю, примостився Юган, на другій полиці, над мамзель Лувісою, — ​Анна. На підлозі між тапчанами лягла на ковдру Товста Кайса з хворою дівчинкою. Місця зовсім не зосталося, ні сісти, ні лягти, ні пройти.

У каюті вимкнули світло, побажали одні одним на добраніч, бо ж треба поспати. Якийсь час панували тиша й спокій.

Але потім підлога, де лежала Товста Кайса з Сельмою, почала гойдатися вгору-вниз. Дівчинка перекочувалася, мов м’ячик, то до тапчана мами, то під бік Товстій Кайсі. Дуже було потішно й зовсім не страшно. Сельма тільки не могла зрозуміти, чому підлога ніяк не вгамується.

Згодом вона почула, як перешіптуються її мама й тітонька Лувіса.

— Мабуть, забагато з’їла того тлустого лосося у Шьостедтів, — ​сказала пані Лаґерльоф.

— Як на мене, вони погано продумали пригощення, бо ж знали, що нас чекає плавання озером, — ​завважила мамзель Лувіса.

— Еге ж, Венерн — ​це вам не жарти, — ​зітхнула пані Лаґерльоф.

Тут уже й Товста Кайса зашепотіла.

— Скажіть, пані, ми вже дісталися до місця, де закінчується озеро і вода спадає у прірву?

— Та ні, любонько, озеро не закінчиться до самого ранку, — ​відповіла пані Лаґерльоф, не зрозумівши, що мала на увазі Товста Кайса.

На якусь мить вони замовкли, але сну й близько не було. Підлога хиталася, дівчинка далі потішно перекочувалася від краю до краю.

Пані Лаґерльоф черкнула сірником і запалила свічку.

— Треба глянути, чи діти не поскочуються з полиць і не попадають, — ​сказала вона.

— Добре, що ти запалила свічку, — ​озвалася тітонька Лувіса. — ​Однаково неможливо заснути.

— Хіба пані й мамзель Лувіса не відчувають, як нас тягне донизу? — ​забідкалася Товста Кайса. — ​Як ми виберемося з цієї глибіні? Як повернемося додому?

— Про що вона каже? — ​запитала мамзель Лувіса свою братову.

— Вона каже, що ми дійшли до крайньої межі, — ​відповіла пані Лаґерльоф, хоча розуміла не більше за Лувісу.

Знову