Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

вчасно зупинитися. Його тягнуло нестримно вперед, а він хотів чути дихання Іви над своїм вухом, пронизливий сірий ранок, а потім вибух білого сонця у високому широкому вікні з облущеними рамами. Він перегнувся і виблював на сніг, а за низьким кам’яним парканчиком стояв туман.

Про Іву не хотілося думати, наче вона може запаскудитися об його думки чи його почуття. Тьху ти, прийде ж в голову, – подумав. І він поїхав, як видавалося, повільно і нехотя, нічними вулицями Києва до наляканого майора. На cпуску до Європейської площі він пригальмував зовсім. Зупинився на Хрещатику. Це була якась арт-кав’ярня, з дурнуватими картинами, милими офіціантками, високими і худими, з красивими видовженими обличчями, і вони видавалися лейтенанту на одне лице. Він замовив кілька склянок віскі. На третій його знову перебив писк мобілки, і він побачив номер майора, а тому не поспішав. Він курив третю сигарету за день, відпивав віскі, і в рисах, плавних лініях офіціанток зрозумів одне: там він шукає Іву. Прихід її у його пам’ять знаменував запах дитячої домашньої карамелі, трохи припаленої на сковорідці, з присмаком чистого ранкового повітря. Перед цим очікування в цілу вічність, засунувшись під ковдру з головою. Іва, Іва, Іва, – кілька разів повторив він, допив віскі і подався повільно до виходу, підморгнувши офіціанткам. На виході він подумав, що зараз вона вже сидить у його порах разом з алкоголем, втомою і роздратуванням недолугої справи. Він перебрав номер мобільного майора і таки додзвонився, хоча зовсім ясно хотів переконати свою свідомість, що цей хряк давно здох.

– Ага. Алло. Де ви, майоре… Щось… Ви якось дивно говорите… Їду… У мене дорогою зламалася машина. Що? Зараз усе гаразд.

Він повів «мазду» через Московський міст, а зрозумів це, тільки коли потрапив у затор. Лейтенант усміхнувся і подумав, що поховати майора біля дружини було б зовсім непогано. Він узяв мобілку і подзвонив Іві.

– Впізнала? Добре. Я буду біля Золотих воріт за півгодини. Затор. Ага. Здорово. Да.

Довга спина під синім променем, нуль комплексів, і всі природні пломби – страх, відраза, неприємність – зірвані одним умілим ударом. Він наче бачив заточене срібне лезо скальпеля. Пори відкриваються, розпускаючись квітами, тисячами квітів, неймовірних квітів, з чудесними запахами, а потім повзуть тіні: маленькі голі чоловічки твого сумління витанцьовують на антресолях канкан. Так він дивився на Іву. Так він дивився на оголену жінку у синьому промінні зіпсованої вуличної лампи. Так він дивився на жінку, яку не чекав, а вона виникла з банального паскудного вечора, що смердів комуналкою, розслідуванням і смертю, якщо остання має запахи. Запахів смерть точно не має: понос, соплі, піт, крики – це передує. Решта – невідомість, що нею морочать голову кому не ліньки, але всі насирають у штани, щойно опиняються у її лапах. Так, а вона, Іва, прийшла саме в таку пору, що вже нічого не хочеться, коли ти звикаєш і, блядь, котишся до кінця. Короткочасна зустріч виявилася затягнутою вічністю, як черга до безкоштовного туалету. Принаймні є загроза, і виникає вона небезпідставно, що ця зустріч затягнеться на все життя. Нічого так не вічне, як блядська тимчасовість. Давно доведено.

– А чому ти того разу сказала, що не даєш в попу?

– Хіба?

– Так, – він пошукав сигарети, але вони були під литкою Іви.

– Значить, не хотіла, – сказала, не обертаючись, Іва.

– А зараз?

Іва промовчала, але підвела голову. Видавалося, що вона думає. Потім вона опустила голову, і голова знову стала синьою.

– Треба подумати. Дай сигарету, – сказала Іва.

– Вони у тебе під ногою.

– Харить вставати. Тоді не будемо.

– Чого не будемо?

– Ані курити, ані трахатися в попу, – відповіла Іва.

Вони задрімали. Потім він прокинувся і глянув на годинник, але годинник стояв. Іва пошукала мобільник, кинула йому, перевернулася на спину, дістала сигарети. Зараз вона сиділа по-турецьки, з сигаретою в красивих губах. Бля, точно якась кіногероїня, прошило його сонну голову.

– Як ти потрапив у менти?

– Ага. Я ні хрена більше не вмів робити, – ліниво сказав він, затягуючись.

– Я теж нічого не вмію робити. Теж, напевне, піду в менти.

– Ти здорово трахаєшся, – сказав він, дивлячись, яка година. – Майор, напевне, окочурився або… хрін з ним.

– Що за майор? Розкажи.

Лейтенант встав і пройшовся кімнатою, намагаючись роздивитися її мобілку.

– Крута. Вона, напевно, сама і трахається.

– Нє. Розкажи про майора, – і вона поляскала долонею коло себе.

А майор лежав на снігу і думав, що і якого трясця привело його в цей світ. Він лежав на снігу, задниця була мокра, ноги попідтікали теж, і невідомо від чого: від крові чи від лайна. Але йому було однаково по хєру. Пекуча і рвана думка матеріально гуділа у чистому повітрі. Відвислий живіт тремтів і булькав киселем. Він уже не думав про допомогу. Розчавлений, як тарган, мобільник валявся осторонь, а движок з джипа хтось витягнув на сніг, і він зараз лежав купою металобрухту поруч. Спочатку майор покладав надію на лейтенанта, але облишив, вірніше, йому до млосного зробилося байдуже, так, як коли дуже хочеться спати. Він перевернувся на бік, і тоді до нього дійшла одна незручність: обличчя його наче хтось приплюснув до вхідного скла, і перед ним поверх за поверхом, проліт за прольотом відкривалися нутрощі дому.

Гамір, з потріскуванням папуг, гавканням собак, гидливим лементом, гуркотом каналізаційного лайна по трубах, засвистів у вушних раковинах; майор зрозумів, що летить велетенською трубою, проходячи купи людських нечистот і самих людей, пробиваючи їх, наче химерний дим. Потім він прокинувся, голий, рачки, опираючись куцими ногами і здертими ліктями об блискучий паркет, а попереду кісточками доміно вивалювалися двері. Цьому не буде кінця, вирішив майор. І справді: Лада сиділа з брезклим обличчям, обвислим животом, в якійсь бридкій сорочці за кілька доларів, і дивилася на нього, прямо на нього, і говорила: «Любий, нам лишилося одне кохання, і більше у нас нічого нема…» Потім майор отямився вдруге. Небо світило вилущеним оком, а з дворів, пускаючи пару, підступалися постаті. Це були звичайнісінькі діти, що шастають Хрещатиком і нюхають клей, збирають пляшки, відсмоктують у багатих дядьків. Діти з дорослими очима, різкими дорослими штрихами біля кутиків рота.

– Розслабся, – сказав один голос.

– Дозволь життю відтрахати тебе до останнього, – проскрипів другий.

– Не сци, – сказав третій голос, і хтось поставив під носа майору включений приймач.

Так вони і пішли, а приймач, старенький, навіть не ВЕФ, а якась ще допотопна модель, шкварчав у нього над вухом. Передавали одне й те ж повідомлення. Говорилося про комету, яка