Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Розділ 17

— Батьку отаман... — за принципом «куй залізо не відходячи від каси» я вирішив скористатися моментом. — Дозволь і мені питання задати?

Надмірна цікавість на Січі не заохочувалася, я це вже засвоїв, але час підтискав, а одним «мотанням на вус» до істини в цій справі можна і не добратися. Принаймні, до суботнього ранку.

— Питай, — Сірко підморгнув Полупудові. — Не кожен день трапляється, коли ворожбит, якому відкрите майбутнє, чогось не знає. Тільки швидко. І опріч тебе є чим зайняти думки і язик.

— Про ту дівчину, що до гармати прикута, запитати хотів.

Не сподобалося кошовому. Вмить добродушність злетіла, немов маску відкинув. Злим зробилося обличчя у сивого отамана, непривітним. А от в очах у Сірка люті не було, навпаки — знітився. Навіть погляду мого не витримав, відвернувся.

— Тобі навіщо? Своїх клопотів мало? Чи до спідниць ласий?

— Я поясню... — вліз Полупуд. Мабуть, побоюючись, що скажу зайве і все зіпсую. — Цю дівчину ми з Петром у степу знайшли і до Микитинської застави привезли. Тільки вона тоді хлопцем прикидалася. А ми не придивлялися, ось і не розпізнали. Казала, що з полону втекла і що на Січ їй терміново треба. Настільки спішно, що цієї ж ночі Олесь... Гм... Олеся вкрала наших коней. Я подумав, звичайний конокрад... А йому... їй... виявляється, дійсно сюди треба було. Причому, так нагло, що смерті не злякалась. Я говорив Петрові, що дівки через кохання і не на таке безумство готові, але хлопець не вірить. Молодий ще…

Я був впевнений, що Сірко нічого пояснювати не стане, а просто виставить за двері, але кошовий знову здивував.

— Що ж, вгадав ворожбит... — вимовив неголосно. — І ти, Василь, теж не помиляєшся. Неспроста дівиця на Січ поспішала. Важливу звістку везла. Ще одне підтвердження того, що бусурмани у Великій похід збираються.

— Дівиця? — недовірливо перепитав Тіпун. — Їй-то про це звідки знати?

— Сказала, що родом з Рогатина. Що в Кафі її та трьох молодших сестер купив якийсь купець. Імені його не знає. Всі, хто при ній звертався до нього, називали купця або пан, або ефенді. Це він відвіз її за Перекоп і велів відправлятися на Січ, передати Урус-шайтанові* (*османське прозвище Івана Сірка), щоб козаки готувалися до нападу і короля попередили. І що то не звичний похід, і на цей раз малою кров'ю не обійдеться. Султан збирає таке величезне військо, якого з часів Чингізхана і Батия світ не бачив.

— Дивного гінця купець вибрав... Невже не знав, що бабам на Січ дороги немає? — продовжував сумніватися керманич.

— Знав. І навіть Олесю про це попередив. Щоб стереглася і себе не видала. Сказав, що саме тому, що про це всім відомо, то ніхто не здогадається, що вона в Кіш йде.

— Хто ж розпізнав? — це вже Полупуд. — Ми з Петром, та й вся Микитинська застава нічого не запідозрили. Хлопець, як хлопець. Таких джур у Січі не один десяток бігає. І гарніших знайти можна.

Кошовий потемнів ще більше і почав набивати люльку. Неприємною була ця розмова для отамана, але й відмовчатися не виходило.

— У тому й біда, хлопці, що сама вона мені відкрилася. Коли я в словах її, як Семен зараз, засумнівався.

— Сама?

— Отож... Купець той, спасибі йому, звичайно, за звістку важливу, ще та сволота. Знаєте чим дівку примусив? Пообіцяв з її молодших сестер шкіру живцем зняти і опудала зробити, якщо Олеся відмовиться від доручення або не виконає. Тобто, не передасть його слова особисто мені. Та не просто перекаже, а так, щоб я повірив.

— Говорити можна, будь що... — пробурмотів Полупуд. — Лякав… Жоден купець не стане такий крам псувати. Молоді, незаймані дівчата, то ж купа грошей.

— Вірно міркуєш, Василь, — погодився Сірко. — Але скажи щиро, ти б ризикнув перевірити? Якщо б це твої рідні заручниками у турка були? Та й, що до купця сумніви маю. Схоже, купець він лиш від пори до часу.

Полупуд промовчав.

— От і Олеся не відважилася. Ризикнула і до мене дісталася. А коли я сказав, що не вірю, бо все дуже на бусурманську хитрість схоже, запитала, мовляв, якщо життям своїм доведу, повірите?

Кошовий знову замовк, тільки мундштук смоктав, не помічаючи, що так і не розкурив люльку.

— Нерозумно вийшло... Я ж не думав, що це дівка... А вона сорочку нарозхрист... Потім вже пізно було. Зробленого не повернути. Як би тільки я один побачив... Господом Богом і Дівою Марією клянуся, взяв би гріх на душу... напевно. Але у хаті в той час кілька курінних було, обозний... Осавули мої... Занадто багато… легше шило в торбі заховати, ніж таке тримати в таємниці.

Сірко зітхнув.

— Ось тому і вийшло, що дівиця нам звістку про ворогів, а ми її — в мішок та у вир. Аж кров'ю серце обливається. А нічого вдіяти не можу. Закони Низові не вчора і не мною придумані. І товариство швидше нового кошового обере, ніж погодитися їх порушити.

— Навіть один-єдиний раз? — не повірив я своїм вухам. — Це ж особливий випадок! Непередбачений!

— Запам'ятай, Петре... — важко, немов жорна перевертав, відповів Сірко. — Немає і не може бути ніякого першого або єдиного і тим більше — особливого випадку. Тому що закон, як невинність. Або є, або немає. Спершу знайдеться вагома причина, щоб порушити його. Потім, трохи менша, але теж дуже важлива. А далі — як вал сніговий з гори покотиться, підминаючи під себе всіх, хто відскочити не встиг. Я не те що чужу дівчину — доньку власну... та й самого себе не пошкодував би. Не буде закону — усі пропадемо. Як перекотиполе по світу вітер розвіє. Міцно ці слова запам'ятай, і ніколи порушити навіть не думай. А тепер, іди, ворожбите. З тебе досить, а нам з козаками ще дещо обговорити треба. Якщо голодний — прихопи зі столу, що хочеш, і у дворі товаришів зачекай. Знадобишся — покличемо. І ще... що говорилося тут, забудь. Окрім, настанов, звісно…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍