Мiла Морес - Магія призначення, Мiла Морес

- Ені, повернися, я покажу тобі все, що ти хочеш побачити. Тільки повернися в ліжко, - у його голосі благальні нотки.

- Не дуже й хотілося, - кричу з душу дурну неправду. Він знає, що я хотіла побачити, і я знаю, навіщо тягла те простирадло, але все одно вдаю, що воно потрібне було мені замість рушника. Так, поводжуся, як дитина. Він, напевно, так думає.

Знову холодна вода обпалює пальці. От би зробити її хоч трохи тепліше. Може, Калеан так уміє? Не хочеться просити, але й митися так неможливо. Відкрила воду на максимум, дивлюся, як вода стікає, підставляю руку, ніби температура має змінитись. Треба швиденько стати під воду, обмитися і завернутися в простирадло, так буде тепліше і виправдається все раннє дійство.

Не знаю, що трапилося, але вода потеплішала. Все-таки допомагає мені. Турбота завжди приємна. Усміхаюся, стаючи під теплі струмені.

- Підкинь мені ще шампунь, будь ласка, – кричу з душу Калеану. Поруч зі мною з'явилося потрібне. Мию голову неспішно, все одно поспішати нема куди. Там і сніданок з'явиться, поки я хлюпаюся. Тепла вода розслаблює та насичує силою. Тільки подумала, що хочеться зробити її теплішою, як моє бажання виповнилося. - Досить, вже гаряче!

- Що? - чую запитання з кімнати, але знаю, що він мене чудово чує, перепитувати немає потреби.

- Гаряче, кажу! – я вже сповнена обуренням.

Продовжую змивати з себе шампунь, але вода не збирається змінюватись, все сильніше гріє моє тіло. Хотіла прокричати ще щось, для тих, хто не почув у кімнаті, але мою шкіру обпалило різким струменем окропу. Наче на голову перекинули цебро з киплячою олією. Воно потекло по всьому тілу, обпалюючи найніжніші ділянки, забираючись під шкіру, спалюючи епітелій. Вода наче продовжує закипати на моєму тілі.

- А-а-а-а-а! - Крик вирвався з грудей через біль, в ту ж секунду двері відчинилися - вбіг Калеан.

Я втратила останні сили, ноги підкосилися, ніби хтось ударив під коліна, перед очима попливло, я зрозуміла, що падаю. До вимкнення відчула, що мене підхопили чоловічі руки. Непритомність тривала, мабуть, недовго, тому що я відчула себе з відірваними від землі ногами. Все тіло обпалює, наче я горю у вогні. Обличчя палить, руки не можуть поворухнутися. Я змогла нахилити голову, лежачи на чоловічому плечі, побачила груди, живіт, стегна у червоних плямах. На мені не лишилося живого місця. З жахом зрозуміла, що мого обличчя більше немає. Його змило окропом.

Хочу відключитися, щоб не бути у цьому кошмарі, щоб нічого не відчувати. Біль нестерпний, хіба я не повинна знепритомніти від больового шоку? Чому я тут? Я навіть маю сили для того, щоб плакати.

Схлипую на чоловічому плечі, притискаюся до нього, від чого рани на тілі ще більше болять. Я в напівдрімоті, ледве усвідомлюю, що відбувається. Калеан стоїть у кімнаті зі мною на руках, щось вимовляє латиною, шепоче без зупинки. Не знаю, що саме він каже, яка мета всього цього, але мені стало легше, ніби біль з моїх плечей зняли, але тіло так само покрите ранами, вже не просто червоними плямами, а пухирями.

На кілька секунд я зависла у повітрі перед Калеаном. Він змахнув рукою, я почула тріск, змахнув ще раз, звук повторився, але вже з більшою силою. Я відчуваю його хвилювання та нетерпіння, для нього час теж тягнеться. Він різко розкрив пальці на обох руках, смикнув у напрямку порожньої стіни, де, на його думку, знаходяться двері, а далі обох оглушив вибух. Легкою хвилею мене відкинуло прямо в руки Калеана, одним поглядом він відбив від нас уламки. Я акуратно повернула голову вбік і побачила дірку в стіні, що віддалено нагадує двері.

Ми опинилися у глухому коридорі, у темряві. Світло проникає лише з того приміщення, де ми знаходилися вдвох майже добу. Калеан несе мене перед собою, дбайливо притримує голову, але не вимовляє жодного слова. Його очі зосереджені на темряві. Я теж бачу все, що відбувається, але довкола тільки сірі стіни. Ми наближаємося до глухого кута, але Калеана це не зупиняє. Він повторює свій фокус із вибухом, прикриває мене руками, одночасно протидіючи вибуховій хвилі та відкидаючи уламки в інший бік.

Коридор залило світлом, за мить ми опинилися на вулиці, Калеан акуратно кладе мене під деревом, але не на траву, а на матрац, який незрозуміло звідки тут з'явився.

- Ені, ти мене чуєш? Ені!

- А вчора так не можна було?

Запитала з останніх сил, але жарт його не зачепив. Краєм ока зауважила, як він натиснув щось на своєму браслеті.

- Слава Богу, Ені! - дивиться на мене з жалем, а далі кричить у повітря: - Сіріане! Сіріане! Негайно до мене! Сіріане!

Калеан подолав бажання обійняти мене, притиснути до себе, я бачу, як йому важко на мене дивитися, але мені вже легко. Поранене тіло накрило легке простирадло, дотику якого я не відчула. Болю немає.

Біля нас з'явився чоловік похилого віку, присів поруч зі мною. Я зрозуміла, що це лікар, хоча побачила його невиразно, в очах, як і раніше, напівтемрява.

- Все тіло, Сиріане, - Калеан сказав здавленим голосом.

- Я нічого не відчуваю, - дивлюся напіввідкритими очима.

- Так і повинно бути, люба, я скував твої відчуття заклинанням.

- Я стану негарною, Калеане? – шепочу крізь сльози.

- Все буде добре, люба, ти залишишся такою ж прекрасною, як і була, - відчуваю його пальці на своїй долоні.