Ігор Маркович Росоховатський - Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський

— Чудова пропозиція, — відповів сигом. — Я понесу тебе. Пам’ятаєш, на Капрі ти просила, щоб я заніс тебе у воду, бо ти, мовляв, боїшся замочити ноги?

Вперше за ці два дні, коли вона дізналася правду, їй стало по-справжньому легко, ніби все страшне лишилося позаду. І вона пожартувала:

— Ти понесеш нас трьох? До самого синього моря…

— Звичайно! — вигукнув він. — Помчу вас швидше за гравільот.

— А знаєш, скільки ми важимо? — вела далі Оксана, гадаючи, що він жартує.

— В усякому разі, менше за тисячу тонн?

— А ти можеш підняти тисячу тонн?

— Так. Навіть більше, — відповів сигом, і вона зрозуміла, що він не жартує. Він знову став для неї чужий.

Оксана замовкла і мимоволі відсунулася.

Пролунав мелодійний дзвінок

“Віта”, — подумав сигом і радісно всміхнувся.

— Заходьте, якщо ви не Бармалей! — вигукнув він, затуливши обличчя руками.

— Тату! Татку! Ти жартуєш, як колись! Але мені не три роки, — підстрибнула Віта, вдавано погрожуючи пальцем.

Сигом почув голос матері:

— Доброго ранку, діти!

Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”

— Мамо, — сказав сигом, — ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.

— Ура! — закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. — І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?

— А ти слухатимешся? — запитав сигом.

— Ні!

— Половину вини знімаю за щирість, — урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.

— Годі пустувати, Анте.

Минуло два дні.

— Мені пора…

“Що їм сказати ще? — думав сигом, уникаючи материного погляду. — Тільки б вена не заплакала…”

По небу пливли гривасті хмари.

— Ти скоро повернешся? — запитала Віта.

— Так. — І додав: — Слово честі.

Ніхто не всміхнувся.

“Що сказати матері? Їй найважче”.

Нічого не міг придумати.

Хмари пливли нескінченною чередою.

— До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.

Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно. Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але що їй допомогло?

“Очевидно, материнська мудрість, — подумав він. — Виявляється, я не знав своєї матері”.

— До побачення, — сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.

— Будь обережний, Анте, — несміливо попросила Оксана. — Ти ж відчайдушний. Ти знову…

Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…

“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став… невразливий. Отже, я для неї — колишній Ант…”

“Смерть… Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона — невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах — пам’ять, яка не вмирає… Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті…”

Ант усміхнувся, ніби спіймав слово-камінь і відкинув його геть. Він сказав:

— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…

Людина змахнула руками, повторюючи свої сигнали… Арнольд ніяк не міг визначити відстань до неї. Її силует чомусь розпливався на тлі дерев, а іноді й зовсім зливався з ними. Арнольдові здавалося, ніби він дивиться крізь шибку, в яку весь час періщить дощ. Та він добре знав, що ніякої шибки перед його очима немає.

Нарешті йому вдалося на кілька секунд утримати в полі зору обличчя сигнальника. Воно було звичайне, хіба що дуже маленьке, із ледве помітним ротом. Очі сумні й розгублені. Мабуть, людина хотіла щось сказати, але не могла.

Чорні тіні від рук сигнальника нараз заметались у такт рухам, розмазалися й оточили його суцільною хиткою плямою. Певно, змінилось освітлення — і людина щезла в темній плямі. Та незабаром на тому самому місці виринула постать велетня. Він знявся в повітря й поплив до Арнольда. Було вже добре видно його обличчя з величезними банькатими очима. Арнольд мимоволі схопився за автомат, але велетень тієї ж миті розчинився в повітрі. “Галюцинація?” — подумав Арнольд й глянув на дружину.

Тамара так міцно притиснулася до нього, що він бачив тільки її золотисте волосся та кінчик носа Арнольд перевів погляд на товаришів.

На це видиво вони реагували кожен по-своєму. Кругле простодушне обличчя Павла з приплюснутим носом і напівзаплющеними сонними очима було незворушне. Марко, навпаки, залишався у вільній позі, але на обличчі в нього застигла цікавість. Скільки Арнольд не вдивлявся в густі хащі, скільки не прислухався, нічого підозрілого не помічав. Щоб розвіяти свої сумніви, він спитав Тамару:

— Ти чогось злякалась?

— Я бачила маленьку