Ростислав Феодосійович Самбук - Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук

провела очима старого — Андрійкові, звичайно, видніше, та вона все ж з'ясувала б, чого це дідові приспічило возити сіно саме тепер.

Андрій зиркнув на дівчину й здивувався, як раптом змінилася: зробилась насторожена, очі вже не сміялися — Віра дивилась уважно й недовірливо, одразу ніби постаршала на кілька років. Андрієві здалося, що вона втратила свої принади. Йому більше подобалась лукавинка в зеленкуватих Віриних очах і сміхотливість, у такі хвилини вона була простіша й доступніша, точніше — слабша, і Андрієві було приємно відчувати свою силу і знати, що він може захистити дівчину.

Пройшли ще дві тітки з сапками — Андрій не поворухнувся: вони подалися до своїх городів, звідси їх весь час буде видно, городи одразу за селом, над лугом — розорані смужки пісної поліської землі. І правда, жінки запнулись хустками, пішли сапати городину. Ніяк не могли наговоритися, бо зупинялися часто й жестикулювали; що ж, двом балакучим жінкам не вистачить і доби, щоб обмінятися всіма новинами.

Андрій опустив ноги нижче, так, щоб голі п'яти лизала холодна вода. Розмова з Вірою у них якось пригасла, дівчина наспівувала незнайому Андрієві пісеньку, мелодія сподобалась йому, слова теж — в ній ішлося про синю хустину й почуття дівчини, яка обіцяла ніколи не забути зустрічей з хлопцем. Це імпонувало Андрієві, і він із задоволенням дивився, як Віра вплітала у вінок останні квіточки.

Кинувши на хлопця швидкий погляд, Віра наділа віночок, насунувши низько-низько, мало не на самісінькі брови.

Тепер вона точно була краща за ту насторожену й недовірливу дівчину, якою Андрій бачив її кілька хвилин тому, і хлопець запитав:

— А ким ти будеш, Віро?

— Як — ким? — не зрозуміла.

— Про що мрієш? Ну, найбільше бажання в житті?

Дівчина засміялася, заклала руки за голову й лягла, як була, в легесенькій бавовняній сукенці, спиною на вогку ще траву.

— Чекай… — Андрій підняв обережно її, підсунув свою стареньку ватянку. Дівчина подивилась вдячно, мовила з жалем:

— Моя мрія ніколи не здійсниться, і це іноді гнітить мене. Точніше, я вже змирилася, та все ж буває сумно.

— Пусте! — Андрій був категоричний. — Тепер у мене все ось де! — підніс стиснутий кулак. — Ким захочу, тим і стану, це я точно знаю!

— Маршалом Радянського Союзу!.. — не втрималась від іронії Віра.

— Захочу, буду маршалом.

— Так, — несподівано швидко погодилася дівчина, — захочеш — станеш!

— Чого ж ти сумуєш?

Віра лежала й дивилася в небо.

— Отак би співала й співала цілий день… — мовила нараз жалібно.

— То хто ж заважає?

— А голос?

— Чого ж, голос у тебе гарний.

— Це тобі лише здається. А для співачки…

— А-а… — зрозумів Андрій. — Тут справді: нема то й нема…

Він нахилився над Вірою, зазирнув у її сумні потемнілі очі.

— Ти моя жаданка, — мовив і відразу сам злякався своїх слів.

— А що таке жаданка? — видно, Віра догадувалася, та все ж запитання стояло в її очах, запитання й чекання.

Але Андрій уже схаменувся.

— Як тобі сказати… — завагався.

— Ти хотів сказати — жадібна? Але ж це неправда.

— Звичайно. Я не те казав.

— Я лише до життя жадібна, — призналася дівчина. — Ото, чого не можна, все одно дістану. А голосу нема й не зможу співати… Раніше плакати хотілося, а тепер уже змирилась. Я артисткою буду. Вийду на сцену, а ти мені аплодуватимеш. Хочеш?

— Дуже хочу, — щиро признався хлопець. — А ти будеш справжньою артисткою. Може, народною.

— Чому?

— Тому, що хочеш.

— Певно, цього замало, — засмутилася Віра. Підвелась, присунулася до Андрія, дивилась, і лукавинки вже не було в її очах.

— Але ж ти дуже хочеш…

Віра зазирнула йому у вічі.

— Скажи, що таке жаданка?

Андрій зітхнув: видно, жінки серцем відчувають, про що йдеться.

— Ну, бажана… — пояснив, ніяковіючи.

— Ти хочеш сказати — кохана? — зелений вогник спалахнув у Вірчиних очах — але чи може бути вогник зелений? Дивилася запитально й серйозно, і Андрій теж серйозно мовив:

— Так, я хотів сказати саме це.

— А ти — мій любимий! — очі в дівчини сміялися й раділи. — Я це зрозуміла одразу, коли побачила тебе.

Андрій обережно взяв Вірину руку, відчувши вперше в житті, які м'які й гарні долоні в дівчат.

— Ти будеш моєю нареченою?

— Тільки нікому про це не кажи.

Андрій уявив, як іронічно зашилив би губи Пилип. Пообіцяв зовсім щиро:

— Звичайно. Це — наша таємниця.

Він покалатав ногами в прохолодній воді й зрозумів, що життя в нього стало значно кращим і цікавішим.

— Я вийду за тебе заміж, як тільки ти захочеш, — зовсім серйозно пообіцяла Віра.

— Дівчатам можна після шістнадцяти, — зітхнув Андрій. — А хлопцям…

— Хіба не все одно? Я завжди на тебе чекатиму!

Віра мовила це так, що Андрій зрозумів — чекатиме. Він із вдячністю подивився на неї, і лише тепер побачив, яка вона вродлива.

— Я знав, що ти кохатимеш мене. Кращої нема в світі. Твої очі, як наші зелені ліси, а сама ти, як лісова квітка, і як весняна конвалія, і як золотий медок, і як синій дзвоник! Це правда? — запитав нараз, бо сам злякався витіюватості своїх слів.

— Якщо ти кажеш — правда… — знову лукавинка з'явилася у Віриних очах, і вона засміялася щасливо, бо, певно, не було тої миті щасливішої людини на всенькій землі.

— Я хочу вчитися й багато знати, — сказав Андрій, — і ще я хочу літати. Десь високо-високо. Мабуть, стану льотчиком, але раніше закінчу інститут, поїду вчитися до Львова чи Києва.