Леонід Михайлович Тендюк - Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк

вигляд — справжній вождь тубільного племені або Чінгачгук. Власне, так би й подумали, забачивши Альфреда, його колеги-геологи або сказали б: Заєць став кіноактором і знімається в головній ролі якогось пригодницького фільму про невідомі краї.

— Де ти навчився так гарно плести й шити? — поцікавився Кім Михайлович.

— Ще змалку, коли з рогози ми, сільські хлопчаки, виготовляли іграшкове вбрання. А згодом — я, Кіме Михайловичу, жив на полінезійському острові! — коли став матросом і довелося з канатів плести мати, кранці й інші корабельні вироби, вдосконалив це ремесло.

— Я не помилився, Василю Петровичу, — вперше назвавши мене по батькові, мовив командир, — що взяв тебе в екіпаж батискафа. Молодчина! — похвалив щиро.

Він попросив, щоб і йому сплів бриль та пов'язку, і я охоче це зробив.

Одягнув також Лоту й Чанга: Лоті навіть пошив гуцульський киптарик і, на її прохання, витесав із якогось духмяного — сандалового, чи що, — дерева браслети для рук і для ніг.

— Шарман… — зашарілася дівчина. — Мерсі, мерсі!

— Нічого, не треба дякувати — бери! — великодушно відповів я.

Отже, ми тепер були одягнені.

— Якщо не заперечуєш, Альфреде, я твоїй макаці сплету намордник.

— Ти що — з глузду з'їхав? — витріщив очі Заєць. — Мавпа в джунглях ходитиме у наморднику! Подумай сам: це ж тобі не Хрещатик, де водять собак у намордниках. Сміх! — додав він. — Ні, да Гама, ти іноді втрачаєш відчуття реальності й гумору.

— Можливо, не заперечую.

Я більше на цю тему не хотів із ним говорити: не хоче, то й не треба!

І була ніч, і була друга, й народжувався повий день.

Ліс прокидався від сну.

«Хата» моя високо — можливо, врівень із багатоповерховим будинком. Гніздо, в якому жили друзі, трохи нижче.

Схопивши за хвіст довжелезну ліану, яка звисала із верховіття, ми розгойдувались і перелітали на інше дерево — ходили в гості один до одного.

Чао, радісна від збудження, голосно пищала і, не діждавшись, поки гойдлива ліана, на якій хто-небудь із нас поїхав, вернеться назад, стрибала на гілку, потім на другу, і ось вона вже в гостях теж.

Спосіб пересування не повий — так, здається, робив і Тарзан та його вірна супутниця Чіта. Може, хто з вас бачив той фільм.

Густолісся джунглів, їх загадковий, знадливий світ. Дивуюся, як Чао не майнула по ліанах геть. Якби я був мавпою, неодмінно гойдався б на ліанах та показував усім насмішкувато язика.

Наша сумирна макака цього не робила. Мабуть, двоногі мавпи — люди — вбили у ній грайливість, вимуштрували й, на своє вподобання, зробили її коректною і стриманою. Лише інколи Чао, бачили ми, ставала сама собою, неначе повертаючись з іншого світу у рідне середовище.

Вчора увечері Заєць і Чао, завітавши до мене, тут і заночували. Місце в гнізді знайшлося для всіх.

Ліс пробуджувався. Десь унизу за баобабом закумкали жаби. Їхні голоси — то сигнал, як і кукурікання наших півнів, що треба прокидатися. Ква-ква-ква! — одноманітна, набридлива пісня.

Я поправив подушку — зібгане листя папороті — й збирався засинати, як раптом ліворуч, просто перед моїм «вікном», застукало, задріботіло, неначе в тім'я хтось намагався забити цвяхи.

Кумкання жаб навіть заколисливе, хоч і неприємне, а ці кулеметні черги та поодинокі постріли-вдари були просто гидкі й дратівливі!

То завели свою завчену пісню гірські дрозди.

Не встигли розтанути ці зухвало й самовпевнено кинуті в ранок і нікому не потрібні — ліс іще спав — звуки, як ніби хто вдарив по розсохлих клавішах або лелека зацокотів дзьобом. Доброго ранку, золотоголові суруку й дятли! Я впізнав ваш голос. На думку спали слова одного натураліста про те, що дятлові — це великий загін не дуже розвинутих і слабконогих птахів, які галасують, повзаючи в пошуках їжі по деревах. Вони, зазначав учений, пасивні й не такі настирливі, як дрозди й горобці.

Що ж, можливо, й так, бо, поцюкотівши трохи, дятли й суруку змовкли, і відразу ж пролунав базарний лемент папуг. Він зливався з криками й лементом мавп.

Мене цей шарварок уже не дивував. Слух мій звик до голосу джунглів, і я, не звертаючи на нього уваги, знову заснув.

Не знаю, чи довго спав, як раптом розпачливий писк і зойк ніби підкинув мене з «ліжка». Я. розплющив очі — що таке?! У лісі сірів вологий світанок. Неподалік на гілці сидів блідий як смерть Альфред, і коло нього тряслась, ніби в лихоманці, Чао.

— Що трапилося? — поцікавивсь я.

Заєць мовчав. У його сірих, вирячених очах стояв панічний ляк.

— Т… т… т-а-а-м — анаконда! — нарешті вичавив він.

— Яка анаконда — заспокойся! — взяв я його за руку.

— Ой, Васильку, я не обманюю — цього не передати словами!.. Змія шорстким язиком лизала мені п'яти.

— Та ти сказився — що ти верзеш?

— А от і не верзу.

І він розповів, як крізь сон почув, ніби до нього щось ковзке й холодне дотикнулося, почало лизати підошви. Чао, що куняла вгорі, врятувала свого друга. Вона запищала, зойкнула, і тоді Альфред, прокинувшись, побачив, як у гущавину з гілляк сповзає довжелезна сіра змія.

Мені й самому стало моторошно — в таборі нашому вже ніхто не спав.

МАВПЯЧИЙ ОБСТРІЛ

Я зрозумів: ніколи не слід робити поспішливих висновків — сім раз одмір, раз відріж. Мавпу я в глибині душі — не