Анатолій Дністровий - Пацики, Анатолій Дністровий

завершувати, бо вітер все зіпсує. Вона складає балончики в наплічник. Удень роздивишся краще, каже вона. Беру її за руку, я тебе хочу, цілую у вушко. Ляня здригається й ми починаємо облизуватися. Пропоную їй піти на територію 11–ї школи, але вона заперечливо киває головою, це непристойно. Гаряче переконую, тут нічого поганого нема, ми любимо одне одного, а значить — це нормально. Вона вперта, як німецький танк. Мало не матюкаюся; пауза; замовкаю, на неї більше не дивлюся, ще хвилина — і я пошлю її… піду додому. Раптом Ляня бере мене за руку, обертаюся, бачу усміхнені, але водночас сумні оченята. Ми йдемо на подвір'я школи. Через роздерту металеву сітку високого паркану, оброслого густими кущами, проникаємо на шкільний стадіон, я знаходжу невелику лавку. Ляня лягає. Це просто торба! Від цієї несподіваної обстановки збуджуюся ще більше. Неподалік, за метрів сто, їздять тролейбуси, машини, а ми будемо тут любитися, це просто торба! Боже, плаче вона через кілька хвилин, відсунувшись від мене, якщо про це хтось дізнається… раптом починає ридати. Оторопіло дивлюся на неї, від несподіванки мені аж відіймає мову. Заспокоюю, цілую, обіймаю, кажу, що це нормально… Нормально? — перепитує вона з докором і знову ридає. Беру її обличчя в долоні, відчуваю гарячі сльози, я змушую Ля–ню розплющити очі й дивитися на мене. Вона підкорюється, я осипаю її обличчя поцілунками, невдовзі вона заспокоюється, лише час від часу посопує носиком. Зайченя, кажу їй, всьо буде добре, ти мені віриш? 23

Мій «портрет» поволі заживає, синяків майже не видно, тільки темнуваті, жовті плями під правим оком, на лобі і біля лівого кута рота нагадують про нещодавні побої. З правою рукою, яку пошкодив, коли разом із Ринею й Дефіцитом товк незнайомого, випадкового штемпа зі Старого парку, здається, все добре.

«Сьогодні відпиздимо Артура, ти і я… — телефонує малий Машталір. — Кнопка його приведе. Як твоя рука? Пухлина спала? Це добре. Я принесу еластичний бинт. Артур — збуй здоровий. Удари треба робити сильні й точні. Якщо рука буде боліти, то вали його по ногах і по яйцях, особливо по колінах і ззаду по литках. Так він відразу звалиться».

«Вила йому в моргала».

«На місці розберемося», — кладе Бодьо слухавку.

Я пробую правицю, стискаю в кулак, легко б'ю по стіні, ще трохи болить. Падаю на ліжко й думаю про події останнього місяця, лише зараз відчуваю страшенну втому від усіх цих пригод із постійним буханням і мордобоєм, навіть печінка про себе нагадує легким штриканням, намацую її двома пальцями, здається, збільшилася; да, з кіром треба зав'язувати. За вікном пригріває сонце, щебечуть горобці. Літо, однако. Після обіду телефонує Ляня, пропонує піти у кіно, сьогодні в кінотеатрі «Україна» новий фільм, здається, американська комедія, підемо? Я кажу їй, що не можу, маю серйозні діла, вона замовкає, по її нерівному диханню розумію, що образилася, можливо, й плаче. Раптом — Ляню справді пробиває важке ридання, крізь яке чую сполоханий, надривний голос, перелякані запитання, я вчора поводилася як проститутка? так? скажи, скажи; пауза; грубо перебиваю її, шокований почутим, бляха, шо за туфту ти несеш? як ти про таке могла подумати?

«Да? — знову ридає. — Ти думаєш, я не бачу, як ти до мене ставишся?»

«Ляня, давай закриємо цю гнилу тєму. Ти ж знаєш, що я тебе люблю».

«Не обманюй!» — плаче вона. Мені хочеться її порвати, накричати, виматюкати, але я себе стримую. От курка дурнувата; пауза; я в осаді, вбила собі таке в голову.

«Якщо ми одне одного любимо — ми можемо це робити будь–де. Розумієш?» — говорю трохи роздратовано. Ляня мою інтонацію вловлює відразу, бо замовкає й більше не плаче, просить прийти, але я відповідаю, що сьогодні ніяк не можу, серйозні справи.

«Які справи? Ти не хочеш мене бачити?» У неї, певно, з мозгами справді серйозні проблеми; кажу їй, що є один обов'язок, мушу його виконати. Пауза. «А після… ти можеш прийти?»

«Якщо все буде добре — прийду».

«А може бути недобре?»

«Ляня, я тобі все розкажу».

Вона мовчить. Аби цей дебілізм закрити, я кидаю слухавку. Торба, яка вона хвора на голову, це просто торба, й треба ж таке придумати. На стареньку радіолу «Рекорд» ставлю платівку «Кіно», яку мені подарувала матір ще на св. Миколая. Вона в мене взагалі оригінальна. Хотіла під подушку запхати мандаринки, апельсинки та іншу фіґню, але ж я не маленька дитина, якій треба цицьку чи цукерку. Коли я зранку побачив біля свого ліжка платівку, якої в Тернополі, мабуть, ні в кого не було, бо в «Мелодії» вона ще не продавалась, мало не випав в осад. Як виявилося, це з Естонії вислала посилкою тітка Ольга. У них там круто, все є, два роки тому, коли я з матір'ю приїздив до них у гості, у мене шухляда впала: маленьке містечко Хаапсалу на березі Балтійського моря, невисокі, помальовані в жовтий, рожевий, світло кавовий колір дво–і триповерхові будиночки з декоративними, стрімкими дахами з червоної черепиці, з майстерно вирізьбленими вікнами і дверима, з вузькими, викладеними бруківкою, тихими вуличками, по яких їздять старі «волги», «москвичі», «форди», «опелі» (як казав мій дядько, чоловік тітки Ольги, — це в Прибалтиці зараз така «струя» пішла — на стародавні машини). А ще пам'ятаю велику кількість смачних рибних страв, а ще місцеві шпроти, які виготовляють у Хаапсалу, ням, ням, це не те гівно, яке деколи викидають у нас на прилавки, а ще — затишні бари, забігайлівки, кафе, де неприступні офіціанти й бармени в білих накрохмалених сорочках на короткий рукав і в чорних краватках мовчки обслуговують клієнтів із німецькою точністю. Коли мій дядько купив мені «безалкогольний» коктейль (для замилювання баків моїй матері, аби не сварила; від цього коктейлю я відразу відчув себе щасливим) і запропонував відійти від стійки бару й сісти за столик, я запитав «може, тут?». Він подивився на мене, як на божевільного, й сказав: «Тола, я — естоніц,