Валерій Олександрович Шевчук - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар

— Я вражена! Ви моїх квітів не викинули. І вони не засохли!

Різко повернувся, аж трохи розхлюпав каву. Квіти мирно стояли на кухонному столі, звісно, не такі свіжі, як були принесені, але майже не зів’ялі.

— Як це вам удалося?

— Налив води, а потім доливав.

— Дивовижно! — захоплено сказала Комп’ютерна Діва. — Троянди ж довго не стоять!

— Як бачите, ваші стоять, — спробував зробити комплімента Микола.

Коза була втішена. Глянула на нього, як янгол із піднебесся, і порожевіла; зрештою, й буряки бувають кількох сортів: темно-бордові, середні і світлі. Цього разу, очевидно, спрацювала світла порода.

Кортіло запитатися, яке ім’я в її мами, але розмова вже вийшла з попередньої теми й перекинулася на більш сентименталізовану, тож стримався, тим більше, що досить було йому врази однієї, спитувати ж мойр із їхніми вихилясами не мав сили.

— У вас тут дуже мило, — ніжно сказала, без жодного мекання, Комп’ютерна Діва. — Нелад, звісно, є, але чоловічий.

— Чоловічий нелад — це і є справжній лад, — досить твердо сповістив Микола.

— А можна, я прийду ще й наступного тижня? — тим-таки ніжним голоском сказала вона. — Скажу на роботі, що ви ще не одужали.

— Отже, скажете неправду? — насмішкувато спитав професор. І тут у ньому прокинувся черевовісний кажан, старший над тим, що вже не літав його закамарками, а знову причепився лапками, схожими на пальчики візаві мого приятеля. І проказав досить виразно:

— Що ж, приходьте. Мені це теж приємно. Зрештою, вільно я ще не ходжу.

Комп’ютерна Діва опустила очка, а усмішка на її тонких вустах, що залишалися бліді, незважаючи на помаду, ледь-ледь (майже непомітно) здригнулася.

І він, помітивши ту всмішку, невідь-чому подумав, що вона, напевне, тренується перед дзеркалом. Що ж, жінки — природжені акторки, а акторам такий тренаж запрограмований.

Каву допито, Ж. Смикальська встала, а що вже знала дорогу, то впевнено постукотіла туфельками (які так дивно подобали на ратички), ще й специфічно посмикуючи задком, і він нескромно не міг одірвати од того задка очі. «Казна-що!» — сказав подумки і зробив зусилля, щоб таки не дивитися.

Зайшла до кабінету й відразу ж усілася на вже притеплене місце, а він знову мусив тернутись об її коліна, від чого, звісно, в його нутрі заворушилися черв’ячки.

— Подайте книгу, — попросив професорським голосом.

— Але незручно брати просто так, — проказала не без манірності, подаючи книгу.

І тут знову обізвався із закапелків старший кажан; Микола потім клявся, що й не думав таке казати:

— Що ж, заплатіть, коли хочете. Поцілунком. А не захочете, буде за так.

— Пусте, — мекнула Коза. — Не страшно! Поцілую залюбки.

Тоді він написав різким професорським почерком: «Шановній п. Ж. Смикальській, яка дуже мило прорецензувала цю книжку. Микола Лико» — і зробив вензелясту закарлючку.

Тоді вони одночасно встали: вона потяглася до його щоки — він похлинувся її дивним запахом, і в ньому почали діяти не кажани, які вдали, що міцно сплять, і не черв’ячки, які поскручувалися, як вужі та змії, у спіральні клубочки, а ота потужна хвиля, що я назвав досить приблизно «бажанням любові». Відтак вуста її пішли не туди, куди скеровувалися, а зустрілися з тими, що перестріли їх по дорозі; при цьому одна рука лягла їй на спину, а друга, незалежно від професорового бажання чи небажання, потяглася до задка, що мав здатність так специфічно коливатися, й легенько по ньому ковзнулася, ніби по льоду, хоча жодної криги ні в ньому, ані в ній не було.

І саме вночі, після того, як це сталося, у мій сон прийшли розгнівані мойри й наказали не бити байдиків і не смішкувати, а стати до служби, бо на їхньому сувої папірусу ця історія залишається незаписана, хоча все вони знали і все бачили; зрештою, все й улаштували, частково виставивши на кону життя цю драму чи трагікомедію, — як хто сприймає, так хай і називає. Отож навідались у сон тоді, коли мій бідний приятель, жертва фатуму свого роду, власне тих-таки мойр, метався на постелі, бо його мучили сонні привиддя. Я ж їхнього наказу не посмів ослухатися, бо недбальцем ніколи не був, тим більше, коли йшлося про службу музам чи мойрам, — почувався наразі мобілізованим для сповнення обов’язку перед вимогливими богинями. І о сьомій годині ранку потелефонував своєму приятелеві й примусив, як уже писалося, до сповіді, хоча той намагався викрутитися. Отож за годину був у нього, і ми поснідали яєшнею із шинкою, запивши кавою.

Але всю історію, що вже відбулася до того часу, Микола оповісти відмовився, волів розповідати уривками — так йому було легше. Тому наступного тижня, між третьою та четвертою Миколиною зустріччю із Ж. Смикальською, я приходив до нього і той висловлював, що зважився розповісти, а я, повернувшись додому, гарячково почуте записував, бувши цілком певний, що трансляційно моє писання передавалося до сувою мойр і відбивалося там через сканування, — точно не скажу, бо на техніці, тим більш комп’ютерній, не розуміюся. Моє діло — записати, а далі, як собі мойри хочуть; принаймні був певний, що моєю роботою задоволені, більше-бо в мої сни не приходили.

Натомість почала з’їдати тривога за приятеля, напівусвідомлена й крихка, адже саме я, автор, тобто записувач цього скрипту, хоча не цілком певно, але поступово почав здогадуватися, до чого йдеться.

— Раджу бути остережним, — сказав йому під час останніх відвідин. — Адже добре знаєш, як було з твоїми предками, принаймні з тими, історичні сліди яких ти розшукав.

Микола смутно всміхнувся:

— Усе, що розшукав і що ти на свій лад перемазюкав, лише естетична гра і то не мойр, а твоя.

— Не блюзни і не гніви