Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він виходить за огорожу, перетинає дорогу і стежкою, що скорочує дорогу до шосе, заглиблюється в ліс.
Потім швидко звертає праворуч. Він майже біжить краєм лісу вздовж паркана.
Ось, нарешті, зручне дерево. Він вилазить на нього, як білка, намагаючись не ламати сучків, усе вище й вище. Потроху полігон широкою панорамою розгортається між гілками. Ще невеликий рух вгору. Він бачить машину Гросса, людей, що оточили її, чорну постать Мюленберга, яка бовваніє над пультом.
Тепер — не відривати очей. Втече Мюленберг чи ні?
В цю мить картина моментально і беззвучно змінюється; Ганс бачить цей страшний фейерверк в усіх подробицях. Гострі, короткі радіуси яскравого світла, що бризнули з-під машини, окутує каламутний жовтуватий клубок диму і пилюки, який вивертається навиворіт, і з нього злітає в повітря чорний фонтан. Нарешті приходить звук. Оглушливий грім стрясає повітря, панічний шелест хвилею пронизує ліс; Ганс з усієї сили обнімає стовбур, щоб не впасти, але не відриває очей від темних крапок і якихось шматків, що крутяться в повітрі і параболами розлітаються з фонтана…
Весь зіщулившись, стиснувши щелепи в конвульсивному напруженні, Ганс чекає. Каламутний серпанок відходить вбік…
Настає разюча тиша. Все довкола наче завмерло з переляку.
Там, де була машина, нічого нема, тільки темна пляма глибокої воронки. В різних напрямах, на різних відстанях від неї можна побачити те, що лишилося від людей… Що тут належить Мюленбергу, Гроссу — важко сказати.
Кінець…
Ще кілька секунд Ганс, як і все довкола, лишається нерухомим. Потім, немов опритомнівши, він стрибає з дерева і біжить прямо лісом на південь, до шосе.
* * *
Вечоріє.
Приміський поїзд з Мюнхена діловито підлітає до однієї з дачних станцій Розенгеймської залізниці — кілометрів за двадцять від міста. Він з ходу зупиняється, випускає на безлюдну в цей час платформу густий натовп пасажирів і негайно рушає далі, одразу набираючи швидкість. Люди з пакунками, з господарськими сумками, мовчки і квапливо йдуть до своїх домівок на короткий нічний відпочинок після трудового дня в місті. Платформа пустіє раніше, ніж поїзд зникає з очей.
Просто дивно, як швидко щезає кудись уся ця маса людей. Уже за одну-дві хвилини тільки на головній вулиці, що йде прямо від станції, можна побачити кілька чоловік; більше ніде нікого нема. Такий темп життя. В усьому відчувається темперамент воєнного часу.
Двоє вийшли з одного вагона і рухаються в одному й тому ж напрямку — по головній вулиці. Один — літній, вусатий, в робітничій кепці, другий — високий, білявий, блідий юнак іде за ним кроків за сорок. Через кілька хвилин передній звертає в провулок ліворуч, потім праворуч. В кінці вулиці він входить у двір і зникає в маленькому будиночку, але в ту ж мить з’являється знову і, відчинивши хвіртку, чекає біля неї. Коли другий, точно повторивши всі його повороти, проходить повз нього, він каже тихо:
— Заходь, Ганс, усе гаразд.
Невеличка світла кімната зустрічає їх готовим до вечері столом і таким ароматом кулінарії, який долинає разом з шкварчанням з кухні, що прибулі, навіть не перезирнувшись, починають якось дивно і, мабуть, безглуздо посміхатися. А втім, усе це не так просто, як може здатися. Сьогодні Ганс прокинувся близько шостої ранку, причому спав він лише три години; відтоді у нього в роті, крім двох склянок зельтерської води, які він випив на вулиці після повернення з полігона, нічого не було. Потім весь день він ледве міг поворухнути язиком — так сухо і терпко було в роті.
— Швидше мийте руки і сідайте до столу, у мене все готове, — каже тітка Марта, зайшовши до кімнати, щоб привітатися. — Е, Ганс, любий, що це з тобою, чи не занедужав?
— Стомився трохи, — посміхається Ганс, — та й голодний, правду кажучи… Ти мені даруй, тьотю Марто, але… ось дивись, — він підносить до її очей годинник, — через десять хвилин я повинен бути там, — він показує очима кудись угору. — Ви сідайте без мене.
Жінка щиро засмучена; вона безпорадно дивиться на чоловіка.
— Нічого не вдієш, Марто. Так треба, він має рацію. Треба, справді треба, розумієш?.. Іди, Ганс. Ми підождемо тебе. Не більше години, так же?
— Думаю, що так.
— Іди.
Ганс виходить у передпокій, відчиняє дверцята в крихітну комірчину; зігнувшись, так-сяк залазить туди, витягнувши заздалегідь якийсь мішок, потім ящик. Промінь кишенькового ліхтарика допомагає знайти потрібні сучки в дощаній перегородці… Бокова стінка відчиняється так, що Ганс, зіщулившись, ледве просуває в утворену щілину своє тіло. Тепер він «у себе». Спалахує лампочка.
Тут можна тільки сидіти — і то зігнувшись. Площа комірчини — метр на півметра. Він сидить на низькому ящику. Перед ним замість стола — полиця з однієї дошки, на ній зліва — панель передавача з ребристими ручками. Праворуч — ключ Морзе. Між ними, якраз під лампочкою, місце для зо шита.
Він кладе перед собою годинник, зошит, олівець вмикає передавач, чекає, поки розжаряться лампи, потім перевіряє «ефір».
Легкий стук у комірчину змушує його насторожитися.
— Це я, Ганс, відчини на хвилинку.
Ганс відчиняє.
— Ану тримай. А то ти, чого доброго, заснеш там, а мені так і чекати тебе до ранку? — З темряви в комірчину просувається рука з кухлем міцного, темно-коричневого чаю. — Ще не починав?
— Ні. Ще дві хвилини. Спасибі, дядю Віл… Ех, як це ти добряче придумав! Це ж мрія, найпотрібніше зараз… Велике тобі спасибі…
— Я тут ні до чого. Це все Марта. Ну, працюй. І пам’ятай: ми чекаємо…
Ганс надіває навушники, кладе руку на ключ, заплющує очі і — лине далеко на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ГЧ», після закриття браузера.