Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

Побачивши попереду Галлі — той стояв, схрестивши руки і сердито зиркаючи, — Томас мало не застиг на місці, але все-таки пішов далі. Зібравшись на силі, він відповів Галлі довгим твердим поглядом, і коли відстань між ними скоротилася до п’ятьох футів, той опустив очі в землю.

Томас майже здивувався, як добре йому стало. Майже.

Наступні п’ять хвилин розмилися в пам’яті. Двійко медчуків супроводили хлопців у Домівку, а потім відвели нагору, де Томас крадькома зазирнув у прочинені двері й побачив, як хтось годує безтямну дівчину. Він ледве опанував себе, щоб не зайти в палату і не поцікавитися її станом. Потім їх з Мінхо розселили по різних кімнатах, понакладали пов’язки на рани, що для Томаса стало доволі болісною процедурою, дали поїсти, попити і влаштували на спальні місця. Нарешті хлопець залишився на самоті — лежав на найм’якішій подушці у всьому Глейді.

Поволі поринаючи в сон, він думав про дві речі. По-перше, згадував слово, що його прочитав на спинах обох жуків-жалюків, — «БЕЗУМ», — воно знову й знову поставало перед внутрішнім зором.

По-друге, він думав про дівчину.

За кілька годин — а може, і днів, як йому здалося, — до кімнати зайшов Чак і поторсав Томаса. Кілька секунд Томас не міг збагнути, що відбувається, та коли зрозумів, хто його збудив, невдоволено застогнав.

— Дай поспати, шлапак.

— Я вирішив, що тобі захочеться дізнатися…

Томас потер очі й позіхнув.

— Дізнатися що? — він знову подивився на Чака, здивований його широчезною посмішкою.

— Він живий, — промовив Чак. — 3 Альбі все гаразд — сироватка подіяла.

Сонливість мов рукою зняло, і Томаса затопило полегшення: він і сам здивувався, наскільки зрадів почутій звістці. Втім, наступні Чакові слова затьмарили радість.

— У нього почалася Переміна.

Немов на підтвердження його слів з кімнати десь далі по коридору пролунав зойк, від якого холонула кров.

Томас довго думав про Альбі. Те, що хлопці врятували йому життя і повернули з кошмарів Лабіринту, здавалося неймовірною перемогою. Та чи варте воно того? Нині хлопець мучиться від болю — він проходить через те ж саме, що й Бен. А як він теж перетвориться на психопата? Тривожні думки.

На Глейд опускалися сутінки, а зойки Альбі все висіли в повітрі. Неможливо було ніде сховатися від жахливих звуків, навіть коли Томас випросив у медчуків випустити його з Домівки. Він пішов не відпочивши, весь у саднах і бинтах. Йому кортіло поглянути на людину, заради якої він ризикував власним життям, але Ньют рішуче відкинув прохання. «Стане тільки гірше», — сказав він і лишився непохитним.

Томас був занадто втомлений, щоб сваритися. Він не уявляв, що можна почуватися таким розбитим, хоч і проспав декілька годин. Про роботу й мови не могло бути, тому решту дня Томас просидів на лавці неподалік Могильника, впадаючи у відчай. Стихло перше відчуття радості з приводу того, що вдалося пережити жахливу ніч, і тепер він розпачливо міркував над своїм новим нікчемним життям у Глейді. Кожен м’яз болів; тіло було в синцях і саднах з голови до ніг. Але фізичний біль не порівняти з емоційним потрясінням, пережитим минулої ночі. Тепер усе стало на свої місця. Томас більше не плекав ілюзій з приводу виживання в Лабіринті — йому наче оголосили діагноз: рак на останній стадії.

«Невже хтось може почуватися щасливим за такого життя? — дивувався він. — І яким негідником треба бути, щоб учинити так з нами?» Тепер він набагато гостріше розумів одержимість глейдерів будь-якою ціною знайти вихід з Лабіринту. І справа тут не в самому факті втечі. Оце вперше Томас відчув палке бажання помститися негідникам, які запроторили його сюди.

Втім, такі думки лише повертали Томаса до безнадійності його становища, як уже стільки разів перед тим. Якщо Ньют з Альбі за два роки досліджень не змогли розгадати таємницю Лабіринту, то чи є ймовірність, що розгадка взагалі існує? Але той факт, що попри все глейдери не здавалися, свідчив про їхній характер красномовніше од слів.

І нині Томас опинився в їхніх рядах.

«Тепер це моє життя, — подумав він. — Я маю жити у величезному лабіринті в оточенні огидних почвар». Печаль, немов отрута, роз'їдала душу. Зойки Альбі — зараз, на віддалі, вони звучали тихіше, та однак чути їх було добре — тільки погіршували ситуацію. Чуючи їх, Томас щоразу мимоволі затискав вуха долонями.

Хоч він і не пам’ятав свого життя до того, як отямився в Ящику, він був певен, що останні двадцять чотири години були найгірші.

Непомітно сплив день, і з заходом сонця Глейдом прокотився вже звичний для Томасових вух гуркіт Брами, що зачинялася на ніч.

Коли вже стемніло, Чак приніс йому поїсти й велику склянку холодної води.

— Дякую, — сказав Томас, відчуваючи теплоту до малого. Він хапав з тарілки яловичину з локшиною з усію швидкістю, на яку тільки були здатні зранені руки, і запихав собі в рот. — Саме те, що мені зараз потрібно, — пробурмотів він, жуючи. Відпив води і знову заходився жадібно поглинати їжу. Лише тепер він усвідомив, як сильно зголоднів.

— Як можна так жерти? Просто огидно, — сказав Чак, вмощуючись на лавці біля Томаса. — Все одно що спостерігати, як голодна свиня пожирає власний дрист.

— Дуже смішно, — саркастично зронив Томас. — Піди розваж гріверів у Лабіринті — ото вони посміються!

І він одразу ж пошкодував про сказане. Судячи зі скривдженого виразу на обличчі Чака, це зачепило хлопчика. Втім, образа зникла з його обличчя так само швидко, як і з’явилася.

— До речі, хотів сказати: в Глейді зараз тільки про тебе й говорять.

Томас випростався на лавці, не знаючи, як поставитися до цієї новини.

— А це ще чому?

— О, гм, дай-но подумати. По-перше, всупереч забороні, ти вночі втік у Лабіринт. По-друге, з’ясувалося, що