Генрі Лайон Олді - Захребетник

— Але якщо ви когось чекаєте? І я — третій зайвий?

— Навіть якщо й чекаю, — грайливо повела бровою Меліс, — третій не завжди буває зайвим. Сідайте, пане, погомонимо про те-се…

Абдулла непомітно оглядівся, щоб упевнитися, чи він із жертвою наодинці. Потім, розсипаючи компліменти, сів на траву біля ніг розкутої пані.

Темніло неприродно швидко. Коли б Джеймс не був цілком поглинутий спостереженням, він вирішив би, що з його зором діється щось недобре. На синяву небес роззява-писар розлив чорнило. По траві з шурхотом поповзли тьмяно-блакитні тіні. На сонце набігла хмара, пухирчасте громаддя з головою виродка, — і зробила сонце схожим на щербатий, отрутно-жовтий місяць. Скелі перетворилися на руїни, серед яких гуляв вітер… Струмені водоспаду іскрилися, немов хтось пересипав під місяцем пісок.

Рука! Рука Абдулли!

Що він робить?

Сутінки впали раптово, як борець-пахлаван, і затуманили зір.

Стилет!

Він узявся за стилет!

Маги не бачили, як долоня Абдулли Шерфеддіна лягла на руків’я стилета. Вони дивилися очима відьми, а підмайстер сидів спиною до Меліс, і руки його були сховані від жінки — отже, й від чарівників-спостерігачів.

Мурашки мчали по хребті, перетворюючись на отруйних сколопендр. Цей опік, немов удар бича, жбурнув Джеймса вперед. Криві шпичаки гачколиста рвуть одяг і шкіру? — нехай! Хіба ці жалюгідні колючки втримають пікіруючу гарпію? Висота на три людські зрости? — пусте! Він помилився на два кроки, але набрана швидкість допомогла стрімким перекидом подолати цю відстань.

Що зроблено, те оплачено.

Час діставати гаманець.

Вони котилися по траві й по камінню — геть від жінки, геть від жовтого місяця в синяві ночі, під надвечірнє сонце, під шум водоспаду, і Джеймс був щасливий, як ніколи в житті…

— Зупиніться, віконте! Ви його вб’єте!

— Досить!

— Ми його взяли!

Абдулла вже не ворушився. Побите тіло підмайстра обплітав блискучий кокон із ниток, що мерехтіли блідо-рожевим світлом.

— Шкода, — сказав Джеймс Рівердейл і підвівся.

— Чого вам шкода?

Молодик не відповів. Він купався у хвилях згасаючого ознобу і не чув, як Фортунат Цвях дякує йому за порятунок дружини, як присягається сплатити цей борг сповна, як Азіз-бей виголошує над затриманим формулу арешту…

І все-таки шкода, — міркував він, хоч і боявся довести цю думку до логічного завершення.

— Слава!

— Слава-а-а!

— А-а-а!

Чи не правда, коли довго кричать «слава!», нарешті лунає дуже схоже на «халва-а-а!»? Вам так не здається? Ну, тоді вибачайте.

— …Зброю можете залишити при собі. Це знак найвищої довіри — привілей, дарований вам солнцеликим тираном Салімом ібн-Салімом XXVIII!

— Дякуємо за честь.

— Зате магічні артефакти, а також прикраси й коштовності прошу покинути тут. Якщо бажаєте — під опис. По закінченні аудієнції все буде повернуто вам цілим і неушкодженим. Ні-ні, ясновельможна пані, вам нічого скидати не треба! Це стосується тільки чоловіків.

— Артефакти — я ще розумію… Але брязкальця?

— О, таке правило діє в палаці милосердного тирана вже понад три сторіччя. Аби шляхетні гості його бездоганності не почувалися приниженими, мимоволі порівнюючи свої скромні прикраси зі сліпучою пишнотою царственого вбрання владики! Виняток робиться лише для найясніших осіб.

— Мудре правило, — кивнув Фортунат Цвях, визволяючи безіменного пальця від персня з кистямуром голубої води. — Відчуваються знання людських слабинок. Запишіть, будь ласка: дванадцять каратів. Щоб уникнути.

Мисливець на демонів теж непогано знався на людських слабинках.

У мудрого правила, як у всього на світі, був і зворотний бік: раптом хтось прибуде на аудієнцію, обвішаний коштовностями, здатними затьмарити «пишноту царственого вбрання»?! Такого конфузу незрівнянний тиран допустити ніяк не міг.

— А тепер попрошу на інструктаж із етикету.

Інструктаж розтягся на добрих три години. Реттійцям хоч-не-хоч довелося слухати напудреного та напомадженого церемоніймейстера, схожого на циркуль із вусами, що його задля розваги обрядили в халат і атласні шаровари. Втім, до вимог підходити до трону дрібним кроком, або в жодному разі не чхати в залі, всі поставилися з розумінням.

Кому хочеться викликати гнів сонцеликого тирана?

Тим часом Азіз-бей відверто нудьгував: споглядати Саліма ібн-Саліма XXVIII йому доводилося не раз, та й етикет він знав так, що від зубів відскакувало.

Нарешті церемоніймейстер ляснув у долоні, і двоє почесних вартових із ятаганами наголо повели учасників аудієнції нескінченними сходами та коридорами. Анфілади кімнат, ажурні галереї — проціджене крізь вітражі сонце цяткує мармур підлоги; ноги по кісточки потопають у килимах; яшма й сердолік, онікс та бурштин, вороноване срібло й сухозлотиця; шандали на дюжину дюжин свічок…

Шлях закінчився перед величезними дверима