Богдан Жолдак - Укри. Бойова проза

Бетеер долав ранок, за ним теліпалася на тросі «газель», бійці сиділи верхи на броні, ощирившись на сутінки автоматами.

Всередині бронемашини скрючилися волонтери, намагаючись зігрітися подумки, увесь час повертаючись до пережитого.

Бетеер знову почало люто гойдати на колії, всі стукнулися колінами й тут полякалися, що знову виверне, благали Бога, похапавшись за роти, однак радісно збагнули, що все віддали, що вже не було чим.

Якщо ви їдете на фронт, то ніколи не робіть цього наодинці. Хто його зна, які люди трапляться по дорозі, адже Радянський Союз за триста п’ятдесят років свого існування створив цілу таку породу переконаних людей, котрі щиро вірять в єдінонєдєлімость. Ну, може, хто й за гроші.

Особливо якщо ти у військовій формі. А на руці в тебе — натовський годинник. Він і сам по собі може привабити тямущого рецидивіста, адже вартість його безсумнівна.

Але це все не про Жору.

Хтось казав, що він притягує до себе неприємності. Чи це так? Він просто мріяв привабити до себе когось із таких, аби потім принагідно зменшити кількість цієї породи.

І тут діють дуже прості правила: по-перше, вмикай на потилиці третє око, це дуже просто — наче в тебе над серцем такий вимикачик: цок — і вже діє.

По-друге, хоч куди б ти йшов, повільно пройдися натовпом, туди-сюди, і запам’ятай, хто випадково трапився тобі на очі кілька разів. Звісна річ, може, це й простий збіг, а може, й навпаки — так чи інак, але в будь-якому випадку не завадить.

Жора й так мав високий зріст, однак усіляко додавав собі помітності — ходою, рухами, очима — ось, мовляв, я класний, я козирний.

Тобто: я необачний.

Звісна річ, сідати у вагон треба в останню мить, щоб обрубати за собою «хвоста»; навіть якщо той сідатиме в інший вагон, то на лінії перону це зробити складно. Правда, це може бути й «зачепер», скочити на останній тамбур. Бо якщо ти комусь дуже потрібен, то він і підлетить вертольотом, і сяде на вагон.

На наступній станції провідниця ледве встигла обтерти поручні, одкинути підніжку й випустити пасажирів, як до неї підійшов добродій у залізничній формі, але вийняв і показав посвідчення зовсім інше.

Дівчина удала спокій, бо таке частенько трапляється, тут чорт усіляких носить. Чоловік не квапився, але коли почалася посадка, він піднявся в тамбур і, перебігши очима квитка, запропонував одній тітонці:

— Я б дуже просив вас перейти у другий вагон, — і запропонував їй туди квиток. — Тут така справа: їде дружина одного чоловіка, й він дуже просив вас, аби допомогли йому.

Тітка зраділа, що є привід обуритись, тут і так мороки повен рот, так ще...

Однак чоловік елегантним рухом фокусника поліз до себе у внутрішню кишеню і, на превеликий подив провідниці, витяг звідти не своє грізне посвідчення, а пляшечку парфумів «Конті», тітонька просіяла, бо їй здалося, наче аромат заповнив не лише тамбур, а й усе її подальше життя.

«А мені, засранець, нічого не дав», — підкопилила губу провідниця.

Далі почалося вже геть для неї незрозуміле — на іншій станції до неї підійшов типовий контролер. Вона забожилася б, що досі жодного разу його не бачила, бо контролери були тут усі свої. А цей показав посвідчення геть не контролерське. А коли почалася посадка, зробив схожу пропозицію двом дядькам. Щоправда, презентувавши їм не парфуми, а по літровій пляшці «Житньої».

Провідниця зацікавилася: а кого ж ці перевдягнуті залізничники підсадили в поїзд? Якийсь службовий інстинкт змусив її зачинитися в купе на замок — слава Богу, наближалася ніч, і «людина має законне право відпочити від цих клятих пасажирів», натуральних і підсадних, чорт би їх забрав — і тих, і інших.

Жора мчав крізь ніч, і з кожною хвилиною підступалася радість, що він вирине з безмірного натовпу і впаде в братні обійми укропів, він уже наперед відчував ці дужі потиски, чув рідний сміх, хрипкі жарти.

Це, як бувши маленьким, ішов з мамою на пляж і сам собі не вірив, що ось уже за якихось десять хвилин радісно шубовсне у воду. Або, повертаючись звідти додому, мав радісне передчуття морозива — ось зараз почнеться алея, а на ній ятка — невже за якісь дві хвилини він доторкнеться до дива?

Так-так, так-так, — дзвінко підтакували колеса.

Плацкартна публіка не викликала заперечень, Жора «просканував» усіх поблизу — не могли ж якісь хитрозроблені сепарюги так досконало повтягувати в себе силові поля?

Поруч сидів славний чоловік з теплим поглядом, він ніяк не міг відірватися від книжки, ще б пак, автор — Кастанеда, це, бач, література не для підсадних. Лагідність, з якою той пробігав рядки, тамуючи насолоду, багато б чого могла розповісти про добродія, однак Жора не хотів перевіряти, не хотів ламати людині кайф. От якби той читав Маккіавелі, то була б інша річ.

Чаю чомусь не було, отож хлопець подався по воду, аби позбавитись дискомфорту. По дорозі побачив благальні дівочі очі — людина у формі викликає надію, а надто, якщо до тебе в купе чіпляється якийсь командировочний. Той, забачивши бійця, одразу прибрав руки й слова.

«От би непогано заліпити кружкою в морду», — подумав хлопець, але як потім з цієї кружки пити воду?

Повернувшись із водопою, Жора побачив, що верхні вже полягали, а інтелігент заховав улюблену книжку і теж уже вкладається до сну. Жора також вирішив застелятися, коли несподівано почув такий наче писк, висунув голову в прохід і побачив ту дівчинку, вона, вирвавшись од нахаби, поправляла зачіску і рухалася сюди.

— Можна, я..? — кивнула на лавку.

— Сідайте, — зітхнув Жора, хоча його зовсім не приваблювала перспектива йти розбиратися