Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

фотоапаратом «Лейка» був у травні сорок третього в обгородженому з усіх боків кварталі, де артилерією та бомбами ліквідували понад п’ятдесят тисяч євреїв. Після чого Варшавське гетто зникло безслідно.

У рамках чергової пропагандистської кампанії Вермахту його послали до Варшави як фоторепортера — лише щоб зафіксувати момент зачистки. Крім того, а точніше, у вільний час, він наклеював свої фотографії в обтягнений чорною рельєфною шкірою альбом, який виготовили в трьох примірниках: для рейхсфюрера СС Гіммлера, для начальника СС та поліції Кракова Крюґера і для начальника та бригаденфюрера СС у Варшаві Юрґена Строопа. Згодом цей альбом став доказом на Нюрнберзькому процесі у так званій «справі Строопа».

— Я зробив близько шестисот фотографій, — розповів він. — Але тільки п’ятдесят чотири були відібрані для альбому. Усі дуже акуратно наклеєні на гладенький брістольський картон. Бездоганна робота, яку оцінять справжні знавці. Але фото були підписані вручну, і це вже робив не лише я. Мені підказував ад’ютант Строопа Калеске. А мотто, яке стоїть на початку, — це ідея самого Строопа. Воно звучить так: «У Варшаві більше немає єврейських кварталів!» Спершу йшлося лише про ліквідацію гетто, нібито через небезпеку поширення інфекцій. Тож я каліграфічним почерком і написав під фотографіями: «Геть із фабрик!» Але потім наші люди раптом зустріли опір погано озброєних хлопців та жінок із галуцців[28], про яких ходило чимало чуток. З нашого боку були частини СС, озброєні вогнеметами сапери з вермахту, а також люди з люблінського села Травники, тобто добровольці з Латвії, Литви та Польщі. Ясна річ, у нас теж були втрати. Але це я не знімав. Загалом на листівках дуже мало мерців. Більшість — це групові фото. Одне з них, яке згодом стало дуже популярним, називалося: «Їх силою вигнали з бункера». Ще один кадр, не менш відомий, мав підпис: «Дорогою до пересильного табору». Взагалі-то їх усіх завантажили в товарні вагони. І відвезли до Треблінки. Я тоді вперше почув це слово. Туди звезли приблизно сто п’ятдесят тисяч. Але є й знімки без підписів, бо вони й так достатньо промовисті. Один із найсмішніших — той, де наші хлопці мило спілкуються з групою рабинів. Та найвідомішою після війни стала фотографія, на якій жінки та діти стоять із піднятими руками. За ними, на задньому плані — наші хлопці з піднятими кулеметами, а спереду — симпатичний єврейський хлопчик у підколінках, і шапочка в нього з’їхала набік. Ви точно бачили цю світлину. Її тисячі разів передруковували. У нас і за кордоном. Навіть на обкладинках книжок. Вони досі роблять із цього справжній культ. Ясна річ, імені автора фото ніхто не згадує… І мені з цих передруків не перепадає ні пфеніга… Жодної нещасної марки… Які там авторські права… Який там гонорар… Я навіть був підрахував… Якби я за кожен передрук отримував п’ятдесят марок, то за цю одну фотографію на моєму рахунку вже було би… Ні, я не стріляв ні разу. Але постійно був на передовій. Ви ж самі це все знаєте. Тільки ці фото… І підписи вручну під фотографіями, ясна річ… Отак — старомодно, каліграфічним почерком… Сьогодні кожному відомо, що це дуже важливі документи…

Він ще довго нарікав собі під ніс. Ніхто вже його не слухав. Урешті розпогодилося й усім кортіло на свіже повітря. Тож ми відважились і групами та поодинці вийшли надвір, де дув ще досить сильний вітер. Пройшлися доріжками, через дюни. Я обіцяв своєму синочку привезти мушлі. І таки знайшов кілька.

1944

Рано чи пізно мало до цього дійти. Не те щоб у повітрі пахло скандалом, але такі зустрічі переважно завершуються саме так. Уже коли нам лишалося говорити хіба що про відступ — «Київ віддали, Львів віддали, Іван уже під Варшавою…», прорвали фронт під Неттуно, Рим здався без бою, а вторгнення ворожих військ перетворило на посміховисько неприступність Атлантичного валу, коли у нас на батьківщині бомбили місто за містом, коли вже не було чого їсти, а плакати, які закликали не красти вугілля і застерігали, що «ворог нас чує», уже сприймалися лише як знущання, і коли вже навіть наше збіговисько ветеранів дозволяло собі постфактум хіба що жарти на тему «ми повинні вистояти», — один із членів якоїсь там постійної комісії, з тих, що ніколи не були на передовій та завжди знаходили для себе безпечні посади по різних канцеляріях, а згодом трохи змінили стиль і почали продукувати бестселери, дістав із нафталіну заповітні слова: «чудо-зброя».

У відповідь усі загули. Шеф популярного часопису вигукнув: «Не смішіть людей!» Дехто навіть засвистів. Але цей уже не надто молодий чоловік не збирався так просто здаватися. Він зухвало засміявся і пообіцяв велике майбутнє «міфові про Гітлера». Він навів як приклад саксонського вбивцю Карла, потім Фрідріха Великого, ну і, зрозуміло, «хижака Наполеона», — щоб вибудувати на цьому матеріалі майбутній пам’ятник під назвою «Приклад фюрера». Він не викреслив жодного слова зі своєї статті про «чудо-зброю», надрукованої влітку сорок четвертого в газеті «Фьолькіше Беобахтер», яка мала неймовірний успіх — ну і, ясна річ, підняла бойовий дух.

І ось він підвівся, за спиною в нього мерехтіло полум’я каміна, він виструнчився і виголосив: «Хто пророчо показав шлях у майбутнє всій Європі? Хто до останнього самовіддано боровся проти більшовицької навали, рятуючи Європу? Хто за допомогою зброї віддаленої дії зробив перші визначальні кроки на шляху до розвитку ядерних боєголовок? Тільки він. Тільки з ним асоціюється велич, яка назавжди залишиться в історії. А щодо моєї статті у “Фьолькіше Беобахтер”, то я запитаю всіх тут присутніх: хіба не всім нам судилося відчути власну потрібність у ролі солдат, навіть якщо