Андрій Хімко - Засвіти

На болота, на очерета, на плавні і в непрохідні нетрі вийди, хворобо, з раба божого, і вернися з широких степів, з дібров і буйних рік, життєдайна сило, щедре здоров’я, світлий розум і віра в бога нашого,— шептали вони щодня, незмінно закінчуючи одним і тим же: «Амінь!»

І хоч сумлінно вони писали свої бажання паличками, скіпками чи й ножами по тілу недужого, час од часу спльовуючи гандж хвороби в боки, давали пити і настої, і навари, окутували і натирали тіло, хворому що день, то гіршало, доки не стало зовсім погано.

— От-ця-я Дани-ла-а! От-ця-я Ту-каль-сько-го-о! — прошептав, наче прошелестів, одного ранку хорий.

— Він же лише передучора від’їхав,— кривилася дружина.— Позавтра, певне, знову й буде,— пробувала заспокоїти недужого вона.— Може, дяка слобідського покликати ще до тебе?

— Ні-ні! Йо-го, Дани-ла-а, хутчі-іш,— благав недужий,— приве-зіть!

— Та світ же який до нього! — стримувала ридання Катерина, а той, ніби не почувши, перепитував:

— Чи ще не приїхав, Катрусю-у?.. Чи ще дов-го че-ка-ти-и?..

— О боже! — хапалася за голову господиня.— Коли б же мав те вчинити?.. Лише мить же пробігла по тому...

А через добу по цій розмові хворому ніби полегшало, майже зовсім спала гарячка, після тривалого сну прояснився розум.

— Поклич, Катрусю, челядь до мене...— звелів він по роздумі,— хай побачу і попрощаюсь уже...

На поклик господині чи й без нього того дня до двору хворого зібралося багато і мереф’янських слобожан, і приїжджих з довколишніх висілків, зимівників та застав, а під вечір прибули навідувачі і від самої Січі... Недужий обводив стомленим поглядом присутніх, зволожував пересохлі уста язиком, ніби збирався щось говорити, і знову втуплював німий погляд у велику воскову свічку, що тривожно блимала під образами, чи в стелю...

— Кобзарів би сюди! Хай почую...— шептав ледь чутно він.— Кобзарів.

Кілька сивих і навіть білих співців козацьких, що жили в дворі чимало днів уже, обсіли зразу ж постіль хворого. Деякі з них були зовсім сліпі з бусурменської неволі, інші — зрячі каліки на милицях та дибах після боїв та походів, треті — горбаті, покалічені зроду...

Хоч і несміливо забриніли сріблом голосні струни, Проте розправили зразу побрижене чоло недужого, що виділялося своєю блідістю. Плачна жалість пробігла по розчервлених деках кобз з-під втомлених жовтавих пальців і злетіла в хату піснею-думою. Підхоплена ще дужими голосами кобзарів, вона вирвалася надвір і полилася розпачем і жалобою в далекі слобідські закутки...

З-під жилавих, сухуватих, покоцюрблених пальців кобзарів зводилася і підіймалася з далекої-далекої минувшини завірюха, а в ній об’являлися постаті велетнів-характерників, оборонців рідного краю і волі, славетних Мамаїв окрилюючи челядь запальним духом супротиву напасникам.

Левко та Іванко, що були весь час невдалік від хворого, слухали ті ніби вітром завихрені мелодії і наче бачили відчайдушні герці за полонених людоловами ясирників чи пригнічених шляхтою сіром, жадаючи святої волі. Навіть хворий звівся на лікоть, набравшись сили з отого душестрясаючого співу. Німий зір, його раптом загорівся запалом і відвагою, в’яла шия налилася, напружилася і звела тяжку голову твердо і стійко, ніби й не хворів він довгий час...

...Чорна рілля заорана... Чорна рілля заорана І кулями засіяна, Білим тілом вся укрита І кровію геть полита,—

витягували зі струн, мовби з жил, кобзарі чи то спів, чи то плач, що судомив лиця присутніх, і знеможений отим господар, згасаючи в очах, втомлено опускається на постіль, закриває повіки, поринаючи в немічну темінь.

— Приїхали,— шепче Орися до матері, видивляючись у шибку.— Вийдіть же, мамо, навстріч...

— Сповідай мене, от-че-е-друже,— прошептав уже якимось не своїм голосом недужий, коли залишився нарешті з отцем Данилом сам на сам.— Не жилець я на світі цьо-му-у...

— Недобре думаєш, ватаже,— заспокоював його піп.— Ще, з божою поміччю, відплатиш супостатам за свої болісті, ще понесешся вітром у безмежні степи наші, нищівну шаблю на голови супостатів за віру і волю нашу опускаючи...

— Ох, не жилець, я, отче-друже. Не жи-лець!.. Спо-ві-дай...

Отець Данило пригадав сотні порубаних під Куруковим озером та під Криловим, де недавно він правив молебень, чув від очевидців, як волочив зв’язаних старшин лядський кат Лащ, пригадав підписання тієї ганебної угоди по відступі розбитих і зраджених, і сльоза непрохано покотилася в нього, обпікаючи лице, затуманила зір, аж нічого не бачив... Облишивши нарешті згадки на інший час, він глянув замутнілим поглядом на сповідника, крякнув, щоб не зрадив голос, і приступив до обряду:

— Пригадуй, товаришу, свої гріхи, очисти душу від оних перед царством небесним... Бог милостив і щедр єсмь до нас, немощних,— передихнув він.

Довго, час від часу примовкаючи, сповідався слабий, згадував свої діяння в житті: і грішні, і праведні — нарікав, каявся, шкодував за незробленим і невчиненим. Отець Данило і без того знав їх добру половину, бо сам був очевидцем діянь кошового, та не спиняв сповідника, а навпаки — уважно слухав, нагадував, коли той замовкав, наводив на спогад питаннями, натяками, здогадками...

Коли, знесилившись геть,