Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

налив їм коричневого вина й вийшов, і лише тоді дон Міґель розсміявся й погладив гостру посивілу борідку:

— Пресвята діво! У мого брата передбачливий розум. Якби я покинув свій корабель, то міг би припуститися необачного вчинку — поїхати на його корабель у такий час. Я побачив би речі, які мені як іспанському адміралові було б важко не помітити.

Естебан і Блад квапливо погоджувалися з ним, а потім Блад, піднявши свій келих, випив за славу Іспанії і за прокляття на голову очманілого Якова, який силою посів престол Англії. Принаймні остання частина його тосту була сповнена цілком справжніх почуттів.

Адмірал засміявся.

— Сеньйоре! Тут немає мого брата, щоб стримувати вас від необачних слів чи вчинків. Ви маєте пам’ятати, що його католицька величність і король Англії добрі друзі. Це не той тост, який дозволено виголошувати в цій каюті. Оскільки ж ви його вже виголосили і до того ви людина, яка має всі підстави ненавидіти англійських собак, то ми підтримаємо, хоч і... неофіційно.

Усі присутні сміялися, і пили за прокляття короля Джеймса — зовсім неофіційно, але від цього набагато щиріше. Потім дон Естебан, переймаючись долею батька і пам’ятаючи, що довше він затримуватиметься тут, то більше затягнуться страждання дона Дієґо, рвучко підвівся і заявив, що вже час повертатися.

— Батько, — пояснив він, — поспішає в Сан Домінго. Він просив не затримуватися довше, ніж буде потрібно, щоб обійняти вас, любий дядечку. Тому з вашого дозволу я мушу йти...

Тут дядечко не заперечував.

Коли вони повернулися на палубу, Блад стривоженими очима подивився на моряків, які, перехилившись через фальшборт, ліниво розмовляли з веслярами їхньої шлюпки, що чекала біля підніжжя трапу. Але їхня поведінка показала, що немає підстав для занепокоєння. Веслярам стало глузду бути розсудливо стриманими.

Адмірал попрощався з гостями — з Естебаном тепло, як і годиться між дядьком та племінником, а з Бладом церемонно.

— З жалем розлучаюся з вами так скоро, дон Педро. Мені б хотілося, щоб ви ще побували на «Енкарнасьйоні».

— Мені дійсно шкода, — відповів капітан Блад ввічливо.

— Але, сподіваюся, ми ще зустрінемося.

— Ви віддасте мені шану, на яку я не заслуговую...

Гості спустилися в шлюпку, і гребці відразу ж узялися за весла. Адмірал довго ще махав їм рукою з гакаборта. Потім вони почули свисток боцмана, що скликав людей на свої місця, і, не допливши ще до «Сінко Льяґаса», побачили, що «Енкарнасьйон» уже йшов під усіма вітрилами. Спустивши на знак привітання свій прапор, флагман відсалютував їм гарматним залпом.

На борту «Сінко Льяґаса» декому — згодом виявилося, то був Хаґторп, — стало розуму відповісти тим самим. Комедію було закінчено. Проте залишався епілог, який надав іронічно-лиховісного присмаку всій виставі.

Щойно вони ступили на борт «Сінко Льяґаса», назустріч їм поквапився Хаґторп. Блад звернув увагу на нерухоме, майже перелякане його обличчя.

— Бачу, що тобі все відомо, — сказав він тихо.

В очах Хаґторпа стояло запитання, але він намагався відкинути припущення, які промайнули в його голові...

— Дон Дієґо... — почав він, а потім зупинився і якось дивно подивився на Блада.

Дон Естебан перехопив цей погляд і, сполотнівши, кинувся вперед.

— Ви порушили слово, собаки? Що ви з ним учинили? — вигукнув він і шість іспанців позаду нього здійняли страшенний ґвалт.

— Ми не порушували обіцянку, — відповів Хаґторп твердо, так твердо, що це трохи заспокоїло іспанців. — У цьому не було потреби. Дон Дієґо помер у своїх путах ще до того, як ви досягли «Енкарнасьйона».

Пітер Блад нічого не сказав.

— Помер? — закричав Естебан. — Ти вбив його, так?! Від чого він помер?

Хаґторп подивився на хлопчину.

— Наскільки я можу судити, — сказав він, — дон Дієґо помер від переляку.

Дон Естебан ударив Хаґторпа по обличчю, Хаґторп завдав би удару у відповідь, але Блад встав між ними, а його люди встигли схопити молодого іспанця.

— Годі, не треба крові. — сказав Блад. — Ти спровокував хлопчину, образивши його батька.

— Я навіть не думав ображати, — сказав Хаґторп, потираючи щоку. — Дон Дієґо справді помер. Підіть і подивіться.

— Я бачив, — сказав Блад. — Він помер раніше, ніж я покинув «Сінко Льяґас». І вже мертвим висів на мотузках, коли я звертався до нього перед від’їздом.

— Що ти кажеш? — вигукнув Естебан.

Блад подивився на нього серйозно. І на обличчі його майнула невесела посмішка.

— Ти шкодуєш, що не знав цього раніше? — запитав він нарешті.

На мить Дон Естебан дивився на нього широко розкритими очима, недовірливо.

— Я не вірю тобі, — відповів він нарешті.

— Але доведеться. Я лікар, і бачу, коли переді мною труп.

Знову запала тиша, хлопець усвідомив увесь трагізм свого становища.

— Якби б я знав це, — нарешті сказав він здавленим голосом, — ти б уже висів на реї «Енкарнасьйона».

— Я знаю, — відповів Блад. — Я саме гадаю, яку користь може мати людина, знаючи про те, про що не знають інші.

— Але ти ще висітимеш там, — лютував хлопчина.

Капітан Блад знизав плечима. Він не залишив поза увагою ті слова, як не залишили їх і Хаґторп, і решта, хто чув. Про це свідчила нарада, яку влаштували в каюті цієї ж ночі.

На цій нараді мали вирішити, як чинити з іспанськими бранцями. Зважаючи на те, що до Кюрасао в них не вистачить ані води, ані провізії, а Пітт навряд чи здатний зараз приступити до своїх штурманських обов’язків, було вирішено іти на схід від Еспаньйоли, а потім понад