Юрій Павлович Винничук - Ги-ги-и

class="p1">— А як же вона буде з нами розмовляти? — поцікавився він.

— А вам конче потрібно, щоб ця феська з нами пашталакала? ~ цілком слушно здивувався кат. — Запевняю вас, що з кляпом усе буде виглядати значно спокійніше. Тортури — це річ серйозна і потребує великої напруги енергії.

— Чиєї енергії?

— Та моєї ж, звичайно. її енергія тут до уваги не береться. Ви знаєте, що таке тортури?

— Ні, не знаю, — похитав головою професор і відразу ж поспішно додав: — 1 знати не хочу.

— 1 даремно. Тортури — заняття захоплююче. Хто раз спробував, уже довіку не облишить. Отже… Беремо ножиці і розрізаємо на тортурованій одяг.

Та щойно кат заходився тяти сукню на служниці, як та почала кидатися і брикатися. Довелося прив'язати її ноги до ніжок стола, а руки до ніжок шафи.

— То ви не знаєте, що таке тортури? — перепитав кат, розтинаючи сукню і оголюючи перса. — Це ж треба! Доросла людина, а не знає такої важливої речі. Я завше казав: нема в нас порядку. А країна, в якій нема порядку, приречена на що? Правильно, приречена на загибель. Я це не тільки вам, я це навіть наияснішому цісарю скажу. Погляньте, які перса! А нижче! Нижче! Ах, який верстак!

Пан Клюсик не зводив очей з оголеної служниці. Таке розкішне тіло він бачив уперше.

— Та-ак… — потер руки кат. — А тепер настала та святкова хвилина! Отже, для того, щоб почати тортури, слід спочатку визначити, яке нас питання хвилює. І в чому шановна тортурована повинна признатися. Ну? Слухаю вас уважно.

— Але я не маю до неї жодних питань, — стенув плечима професор.

— Як то не маєте? Невже у вас ніколи нічого не пропадало? Гроші або столове срібло?

— Щось не пригадую.

— Ну, це з професорами буває. Вони ніколи не запам'ятають, скільки у них ложок чи виделок. Але я ще не стрічав служниці, чистої на руку. Така вже їхня вдача — цупити, що лежить напохваті. Для початку спробуємо довідатися, що саме вона вкрала. Не заперечуєте?

— М-м-м… — промимрив професор, усе ще не сприймаючи слова ката серйозно.

Кат вийняв кляп з рота служниці і кімната наповнилася несамовитим вереском та добірною базарною лайкою, що аж у професора почервоніли щоки.

— Бачу, я не помилився, — втішився кат. — Вона вже видала себе цією лайкою. Якби була невинною, то поводилася б спокійніше. Отже, де ті гроші, які ти вкрала у свого господаря?

— Які гроші? — обурилася служниця. — Які в нього гроші? Він ледве нашкрябує, щоб зі мною розрахуватися.

Кат повернув голову до професора і запитав:

— Це правда? Той кивнув:

— У мене нічого вкрасти.

— Жаль. Як же нам її тоді тортурувати?

— Попробуйте тільки! — буркнула служниця. — Я вас обох подам до суду за спробу зґвалтування.

— О, діло серйозне, — скривився кат. — Якщо ми її не піддамо тортурам, то не зможемо пояснити, для чого роздягнули. А причин для тортур нема. А без причин тортурувати та ще й даму я не можу. Я ж не садист.

— О-ой, — зітхнула служниця. — Закінчиться це все для вас дуже сумно.

— Може, тоді її помилуємо? — запитав пан Клюсик.

— Це не в моїх правилах, — не погодився кат. — Ще ніхто моїх рук не покидав неушкодженим. Навіть якщо помилування мало місце, то завше запізнювалося. Хоча… Стривайте, є один вихід. Освячений, так би мовити, глибокими традиціями.

— Страх, як люблю традиції, — позіхнула служниця.

— Ну-ну, що то за вихід? — спитав професор.

— Особу, присуджену до страти, можна помилувати, якщо інша якась особа висловить бажання з нею одружитися.

— Що? — обурився пан Клюсик. — То це я маю оженитися на власній служниці?

— Боюся, що це в нас єдиний вихід зі становища, — похитав головою кат.

— Пане Клюсик, — прощебетала служниця. — Я завше відчувала до вас велику симпатію. І якщо вже так ся стало, то я ніц не маю проти.

— Але я маю! Ви цю кашу заварили, — тицьнув він пальцем у ката, — то ви її й розхльобуйте. Ви й самі можете оженитися на ній.

— Аякже! Я вже жонатий. З нас двох іно ви, пане професоре можете розплутати цей вузол.

— Але чому я повинен женитися, якщо мені цього не хочеться? І ніколи не хотілося!

— Захочеться, — підморгнув кат. — Подивіться який це скарб. Все на місці. Все допасоване, як два черевики. І тут скарб, і тут скарб, і там-во теж скарб, а тутка-во аж два скарби, га?

Пан Клюсик витер піт з чола.

— Невже я оце все маю повтинати? — скривив писок кат. — Таку красу! — Він висмикнув з бороди волосину і провів по ній лезом ножа. — Гострий. Прошу зауважити, що коли я зачну її тяти, то крові буде багацько. А хто ж тоді тут поприбирає, як вона буде страчена?

Професор проковтнув слину і опустив голову.

— Добре, пустіть її… я оженюсь…

Так ото пан Клюсик і оженився на власній служниці, і, тільки проживши з нею щасливо кілька літ, раптом із подивом дізнався, що той ніби кат ніякий не кат, а звичайний різник, стриєчний брат його ж таки жіночки. Він би міг і обуритися, але на ту пору уже встиг обрости п'ятьма дітьми, а шосте якраз брунькувало, то тільки й махнув рукою. Щоправда наступні покоління Клюсиків уже нічим особливим на науковому поприщі не відзначилися.

1990

Івакуна

Я не знаю, як про це почати. Бо я боюся. Івакуна всесильний і всюдисущий. Можливо, він зараз стоїть праворуч мене і спостерігає за моїм пером. Пильно спостерігає. Можливо, він ставиться зовсім неприхильно до мого писання. Можливо, він ще нині вночі прийде до мене і покладе свою холодну руку на моє чоло. Але звідки я можу знати, що вона в нього холодна? Цього ніхто не може знати. Може, в нього навіть немає руки… і нема ніг, щоб ходити…

Івакуна… Івакуна… Івакуна…

Відтоді, як я його побачив… Ні, не я один… Відтоді, як ми всі його побачили, то втратили спокій. Він почав приходити до нас дуже часто, і то в найнесподіваніші хвилини.

Ти не перебивай мене, я все одно маю кращу пам'ять, ніж ти. Зрештою, в мене є щоденник. Властиво, половина щоденника. Друга його половина.

1972 РІК, СЕРЕДА.

Я бачив Івакуну. Він сидів під деревом і нічого не робив, а просто сидів.

ПОНЕДІЛОК.

Я побачив Івакуну, який копав щось на городі. Коли я його спитав, що ти копаєш, він зник, а лопата залишилась.

ЧЕТВЕР.

Нині він спускався з балкону сусіднього будинку. Спускався дуже вправно, наче б усеньке життя тільки те й робив, що