Марія Василівна Матіос - Солодка Даруся
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
...Матронка похапливо ладувала речі до вивозу. Потому так само похапливо розкладала їх на місце. Далі лягла лицем униз до подушки і, не промовивши й слова, пролежала так до вечора.
Михайло мовчки робив порядок: склив вікна, замітав хороми, сортував бочки і бідони, а потому як сів на подвір'ї під стіною — то так і не випустив люльку з рота, також до вечора.
— Краще би була струїла в утробі таку нечисть чи родила німою... — зло сказала увечері Матронка, не встаючи з постелі.
Михайло поклав руку їй на голову:
— Бійтеся Бога, жінко, що ви таке кажете, дитина не винна...
— А хто?
— Люде, що донесли. А ці лиш за дитину зачепилися. Хтось доніс скорше від мене. Усе, як було, доніс. Може, хтось навіть з тих, хто вночі приходив. Ти ж видиш, що робиться. У нас люди вміють зробити добре другій людині, та й служити двом зразу вміють. Що вміють — то вміють. А дитина не розуміє, що робиться. Ми дитину брехати не вчили. Та й хто знав, що вона все чула?
— А ви, Михайле, розумієте, що робиться?! — кричала і плакала Матронка, б'ючись головою в стіну. — Ви розумієте?! Як ми тепер вийдемо з цього?
— Я не знаю, жінко... Але якось вийдемо... Бог поможе.
Раптом Матронка зірвалася на ноги і вперше відколи він її пам'ятає, стала перед Михайлом так, ніби замахнулася його вдарити:
— Де той ваш Бог, коли він відвернувся від нас, як від послідних грішників? Чого він не відвертається від того, хто робить другому зле, а сам гараздує? Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката? Я думала, що за мої муки мій кат давно зогнив, а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив? То де Бог, чи він осліп, Михайле, коли я так ревно молилася йому все життя, а він і у вас відібрав був розум, бо ви били мене, як худобину, а я мусила мовчати?! Задурно били, самі знаєте, а той, що винен, прийшов мене сьогодні доконати. І Бог не зупинив його.
— Станьте, Матронко, — притулив жінчину голову до грудей Михайло, відчуваючи, що на нього зараз чекає якесь іще одне — і може, не менш страшне, випробування. Він дихнув так глибоко, ніби мав намір піти під воду. — Про що ви говорите, жінко? Про якого ката ви говорите?
І тоді Матронка розказала Михайлові правду, якою замкнула собі уста на десять років. Аж по сьогодні.
...ДОВГО ШУКАЮЧИ того червневого вечора зниклу зненацька корову, Матронка обійшла дамбу далеко знизу, але й там худобини не було. Чомусь більше, ніж завжди, шуміла вода, та ще на тому боці було якось не так — неспокійно, чи що? Змерзла і знервована, вона вже хотіла вернутися додому, як раптом із кущів хтось її покликав притихлим голосом. На смерть перелякана, Матронка спочатку хотіла тікати, але, трохи постоявши, таки пішла на голос: і з темряви очі вихопили чоловіка й жінку, геть чисто мокрих, так що одіж поприставала до тіла, ніби вони щойно вийшли з води. Жінка дрижала від холоду чи від пропасниці, а чоловік лаштував лежанку з гілля.
— Жінко добра, поможи, чим можеш. А як можеш, забери з собою, або скажи, де можна переховатися, — скоромовкою говорив чоловік, упритул наблизившись до Матронки. — Ми з того боку ріки. З Черемошного. У нас сьогодні совіти вивозять людей цілими сім'ями. Жінко добра, самих ґаздовитих людей з села вивозять! Вони там знають, що ми з жінкою втекли на цей бік. Але, думаю, не дістануть. Хоча ваші румуни мають з ними якийсь ґешефт і продають людей. Але, як можеш, аби ми пересиділи цю ніч у тебе, — забери нас.
— Зараз забере, — сказав, ніби скочив на плечі ззаду, тихий, але грубий чоловічий голос...
Два совіцькі прикордонники швидко переправляли їх трьох на той бік ріки, нижче по течії, де була менша вода, штурхаючи прикладами у спину і зі зв'язаними за спиною руками.
А на цьому боці було тихо — ніби мертво: ні вітру, ні румунських гранічерів. Лиш шуміла вода.
...Спочатку били всіх трьох, ні про що не питаючи і не слухаючи.
Далі їх розділили — і тоді Матронку били саму, тепер уже поміж допитами. Питали, відколи вона зв'язана з тими двома оунівцями, що перейшли кордон, як і коли вони домовлялися про зустрічі, скільки разів зустрічалися до цього, які відомості передавали одні одним. Потім Матронці кілька разів повільно затискали пальці між двері — і вона лиш чекала, коли упісяється від болю. А далі били — і відливали водою, а тоді били знов.
Після того в неї питали, що робиться на тому березі ріки. Вона розказувала все, що знала: хто родився, хто вмер, як росте городина, як називаються її сусіди, скільки в селі жовнірів — але це не влаштовувало тих, хто її бив, і все починалося знову.
На ніч її закрили в пивницю без сходів, де бігало повно щурів і не було нічого, на що можна бодай спертися. Так вона й простояла всю ніч під стіною, час від часу совгаючи побитими ногами, щоб розганяти нічну гидь. А з самого ранку озброєний конвоїр мовчки відвів Матронку так само в порожню, але світлу, кімнату і надовго лишив саму.
Десь за годину зайшов офіцер і приязним, призначеним для здибання, а не допиту, голосом попросив Матронку сісти на принесений стілець. Матронка безсило впала на стілець, поклавши, однак, руки на коліна.
Спочатку офіцер затягнув білі шторки на вікнах, замкнув зсередини двері, а тоді кілька разів обійшов круг стільця, довго роззираючи жінку. Раз-другий мовчки поторгав розтріпану косу, пригладив їй волосся на маківці, а далі взяв за підборіддя:
— Я тебе бити не буду. Я буду питати — а ти відповідай тільки правду. І тоді я тебе відпущу. Добре? — зазирнув у очі.
Витерши набіглі сльози, Матронка похитала головою на знак згоди.
— А тепер скажи, хто тобі сказав чи змусив іти в умовлене місце до ріки, щоб забрати втікачів? — одним пальцем боляче притискав ямку на підборідді.
— Ніхто. Я шукала свою корову. А вони там уже були.
— Добре. Тоді скажи мені таке: це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Солодка Даруся», після закриття браузера.