Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 4

— Я зовсім не до того, — сказала вона. — Принесете, коли вам буде зручно.

— О якій порі у вас буває Джойс? — запитав я.

— Якщо приходить, то звичайно десь надвечір, — відповіла вона. — А ви ніколи його не бачили?

— Одного разу бачили у Мішо, він обідав там із сім'єю, — сказав я. — Але нечемно дивитись на людей, коли вони їдять, та й надто дорогий він, той ресторан.

— Ви обідаєте вдома?

— Останнім часом здебільшого вдома, — відказав я. — У нас добра куховарка.

— Поблизу вашого дому немає ресторанів, правда ж?

— Немає. А звідки ви знаєте?

— Там мешкав Лярбо, — сказала вона. — А так йому там дуже подобалося.

— Найближче місце, де можна добре й недорого попоїсти, це ресторан біля Пантеону.

— Я не знаю того кварталу. Ми обідаємо вдома. Приходьте колись разом з дружиною.

— Спершу мені треба розплатитися з вами, — сказав я. — Але я дуже вам вдячний.

— Читайте собі спокійно, — мовила вона.

Наше помешкання на вулиці Кардинала Лемуана складалося з двох кімнат без гарячої води й каналізації — за неї правив бак; та для того, хто звик до надвірних вбиралень у Мічігані, це була не бозна-яка незручність. Ця домівка, з добрячим пружинним матрацом на підлозі, що правив за ліжко, любими нам картинами на стінах та мальовничим краєвидом за вікнами, була для нас і веселою, і чепурною. Повернувшись туди з книжками, я розповів дружині, на яке чудове місце натрапив.

— Ой, Теті, треба сьогодні ж таки піти й розплатитися, — сказала вона.

— Звісно, — сказав я. — Підемо разом. А потім спустимося до річки й погуляємо по набережних.

— Пройдемося вулицею Сени, й позаглядаєм до всіх торговців картинами, й роздивимось вітрини крамниць.

— Гаразд. Ми можемо гуляти, де захочемо, а тоді зайти в якесь нове кафе, де ми нікого не знаємо й нас ніхто не знає, і випити там по чарці.

— Або й по дві.

— А потім можемо зайти десь повечеряти.

— Е, ні. Не забувай, що треба заплатити в бібліотеці.

— Тоді повечеряємо вдома, коли повернемось. Влаштуємо добрячу вечерю й вип'ємо пляшку «бона» з кооперативної винарні навпроти. Онде, бачиш — у вітрині навіть ціну видно. Тоді трохи почитаємо, а потім ляжемо й будемо любитися. — І ніколи не любитимемось ні з ким іншим, тільки одне з одним.

— Атож. Ніколи.

— Ото буде чудовий вечір. А тим часом треба б пообідати.

— Я страшенно зголоднів, — сказав я. — Поки писав у кафе, тільки того й мав у роті, що café crème[19].

— Як тобі працювалося, Теті?

— Начебто непогано. Принаймні так мені здається. Що ми маємо на обід?

— Трохи редиски, шматок foie de veau[20] з картопляним пюре та салатом із цикорію. А ще яблучний пиріг.

— І тепер ми зможемо прочитати всі на світі книжки та ще й брати їх із собою, коли десь поїдемо.

— А це буде чесно?

— Авжеж.

— І Генрі Джеймс у неї є? — Авжеж.

— Чудово! — сказала вона. — Як нам пощастило, що ти натрапив на це місце.

— Нам завжди щастить, — сказав я і, як дурень, не постукав по дереву. А в нашому помешканні було скільки завгодно дерева, щоб постукати по ньому, аби хтось не наврочив.

Люди Сени

З горішнього кінця вулиці Кардинала Лємуана до Сени можна зійти різними дорогами. Найкоротша — просто вниз вулицею, але вона дуже крута, а внизу, коли ви вже перетнете людяне місце на початку бульвару Сен-Жермен, виводить вас на похмуру вітряну набережну ліворуч від Винного ринку. На інші паризькі ринки він не схожий і є, власне, чимось на зразок митного пакгауза, де вино зберігається, поки за нього не сплачено мито, а безрадісним виглядом своїм нагадує чи то військовий склад, чи то в'язницю.

Навпроти, де Сена розгалужується, лежить острів Сен-Луї з вузенькими вуличками й прекрасними високими старовинними будинками, і туди можна перейти мостом або звернути ліворуч і йти набережною — повз острів Сен-Луї, а потім повз Нотр-Дам, острів Сіте.

У букіністів на набережній іноді можна було дуже дешево купити зовсім нові американські книжки. Ресторан «Срібна вежа» в той час мав нагорі кілька кімнат, пожильці яких діставали в ресторані знижку, і якщо вони залишали по собі книжки, valet de chambre[21] продавав їх власниці рундука, а та їх збувала за якихось кілька франків. Вона не цінувала англійські книжки, давала за них мідяки й старалася спродати їх якнайшвидше, нехай і без особливого зиску.

— Хіба вони чогось варті? — спитала вона мене, коли ми заприязнились.

— Деякі — безперечно.

— А як же вгадати?

— Я можу казати вам, як прочитаю.

— Все одно це ризик. Та й чи багато людей читає по-англійському?

— А ви відкладайте їх для мене, я переглядатиму.

— Ні, не можу. Ви ж приходите сюди не щодня. Часом взагалі пропадаєте надовго. Я мушу продавати їх якнайшвидше. Бо тут не вгадаєш — варті вони чогось чи ні. А що, як нічого не варті, я ж їх повік не позбудусь.

— А як ви вгадуєте, що французька книжка чогось варта?

— Ну, передусім я дивлюся, чи є в ній малюнки. Потім — якої ті малюнки якості. Потім дивлюся на палітурку. Коли книжка добра, власник неодмінно оправить її в гарну палітурку. Англійські книжки всі оправлені, але дуже погано. З палітурки нічого не вгадаєш.

Від цього рундука поблизу «Срібної вежі» й аж до набережної Великих Августинців букіністи не торгували американськими й англійськими книжками. Але далі, до набережної Вольтера, траплялися букіністи, що перепродували книжки, куплені в службовців готелів з лівого берега Сени, зокрема з готелю «Вольтер», де зупинялися здебільшого заможні люди. Якось я спитав у іншої букіністки, теж моєї знайомої, чи бувало, щоб книжки їй продавали самі власники.

— Ні, — відповіла вона. — Вони їх просто викидають. З цього й видно, що книжки ті нічого не варті.

— Друзі дають їм книжки читати на дорогу.

— Схоже на те, — кивнула вона. — Певно, вони кидають хтозна-скільки книжок ще на пароплавах.

— Так, — сказав я. — Там їх збирають, оправляють, і з них виходить корабельна бібліотечка.

— Це розумно, — зауважила вона. — Принаймні книжка тоді має добру палітурку. А з нею книжка вже чогось варта.

Я гуляв по набережних, коли кінчав писати чи коли мав обміркувати що-небудь. Мені легше думалося, коли я гуляв, чи робив щось, чи дивився, як інші роблять свою звичну роботу. Поблизу Нового мосту, там, де стоїть статуя Генріха IV, острів Сіте кінчається гострою косою, схожою на ніс корабля, і там над самою водою ростуть чудові каштани, високі й