Умберто Еко - Празький цвинтар [без ілюстрацій]

відчував симпатію до Симоніні, а може, відчуваючи себе в'язнем у цьому місті, він мав потребу разом пофантазувати. Ньєво помалу полишав свій військовий стиль і починав звірятися. Розповідав про своє кохання, яке залишив у Мілані, — кохання нездійсненне, адже він любить дружину свого кузена, і не лише кузена, але й найкращого друга. Та нічого не вдієш, кохання щоразу доводить його до іпохондрії.

— Така вже я людина, і я приречений бути таким. Я завжди неймовірний, понурий, загадковий, злостивий. Мені вже тридцять, і я повсякчас, намагаючись відволіктися від світу, який я ненавиджу, йду на війну. Вдома я залишив недописаний рукопис роману. Я хочу побачити, як він вийде у світ, але не можу дописати його, бо мушу займатися цими бридкими рахунками. Якби я тільки був амбітний, якби мав жагу до насолод… Якби я хоч лиходієм був. Як Біксіо. Але ніц. Я залишаюся хлопчаком, живу сьогоднішнім днем, обожнюю пересуватися велосипедом, люблю вдихати повітря. Я прийму смерть задля самої смерті… І по всьому.

Симоніні не намагався втішити чоловіка. Він вважав його невиліковно хворим.

На початку жовтня відбулася битва у Вольтурно[144], під час якої Ґарібальді відбив останню атаку Бурбонів. Та тими ж днями генерал Чалдіні, перемігши при Кастельфідардо папську армію, вступив до Ареццо та Молізо, які вже входили до бурбонських земель. У Палермо Ньєво закусив віжки. Він дізнався, що серед тих, хто звинувачував його у П'ємонті, були прибічники Ла Фаріни, та ще й сам Ла Фаріна бризкав отрутою на все, що знав про червоносорочечників.

— Мені хочеться геть-чисто все покинути, — говорив Ньєво невтішним тоном, — але саме у такі хвилини не можна покидати штурвал.

Двадцять шостого жовтня здійснилася велика подія. Війська Ґарібальді у Теано зустрілися з армією Вітторіо Еммануеле. Ґарібальді фактично віддав королю Південну Італію. На думку Ньєво, він мав би зробити Ґарібальді королівським сенатором, але натомість, коли на початку листопада у Казерті Ґарібальді вишикував чотирнадцяти-тисячне військо й три сотні кінноти, сподіваючись, що король проведе огляд лав ґарібальдійського війська, він навіть носа не показав.

Сьомого листопада король переможно увійшов у Неаполь, а Ґарібальді, сучасний Цинциннат[145], відійшов зі своїм військом на острів Капрера.

— Оце так чоловік, — казав Ньєво, ридаючи, як іноді трапляється з поетами (і ця його особливість найбільше дратувала Симоніні).

За кілька днів військо Ґарібальді розформували, двадцять тисяч добровольців разом з трьомастами бурбонських офіцерів приєдналися до савойської армії.

— Так має бути, — казав Ньєво, — врешті, вони теж італійці, проте для нашої епопеї — це сумний кінець. Але я більше не найматимусь, візьму піврічну платню, і бувайте здорові. У мене є шість місяців, щоб довести до кінця моє доручення, сподіваюсь, я впораюсь.

Імовірно, то була пекельна робота, бо наприкінці листопада Ньєво заледве встиг з липневими рахунками. На око, йому ще потрібно було місяців зо три або й більше.

Коли у грудні Вітторіо Еммануеле прибув до Палермо, Ньєво сказав Симоніні таке:

— У цих краях я останній червоносорочечник, і на мене всі дивляться, як на дикуна. Крім того, я маю віддячити прихильникам Ла Фаріни за наклепи. Якби я тільки знав, що все так скінчиться, тоді, у Ґенуї, замість того, щоб сісти у цю галеру, я б утопився, й то було б краще.

Дотепер Симоніні не мав нагоди дістатися до журналів Ньєво. І ось раптом у середині грудня Ньєво повідомив Симоніні, що ненадовго повертається до Мілана. Лишаючи журнали у Палермо? Забираючи їх із собою? Дізнатися про це було абсолютно неможливо.

Ньєво не повертався майже два місяці, тож Симоніні вирішив скористатися цим журливим часом (й не тільки у сенсі почуттів, казав він собі, адже що то за Різдво, коли ти у пустелі, вкритій колючими грушами, де геть немає снігу?), щоб роздивитися околиці Палермо. Симоніні купив собі мула, знову вбрався у сутану падре Берґамаскі й вирушив із села в село, частково аби позбирати плітки у місцевих кюре та селян, але передовсім, щоб опанувати секрети сицилійської кухні.

Знаходив незалюднені таверни за межею містечка, де подавали дикі й дешеві делікатеси (але з чудовим ароматом), як-от грибний суп з хлібом: треба кинути до супниці кілька окрайців хліба, щедро приправлених олією та щойно змеленим перцем, закип'ятити у трьох чвертях підсоленої води нарізану цибулю, м'якуш томатів та мелісу, через двадцять хвилин полити хліб, потім дати трохи настоятися — і ось вам готова перша страва.

На в'їзді у містечко Баґерія Симоніні надибав шинок, у якому було небагацько столиків і похмурий вхід, одначе у тій приємній, навіть у зимові місяці, тьмавості шинкар, як видавалось (а може, по суті так воно й було), досить брудна особа, готував смачні страви з потруху, як-от фаршироване серце, холодець зі свинини, субпродуктів й усіляких тельбухів.

У тому шинку він познайомився з парою досить несхожих між собою персонажів, що дозволило йому завдяки своїм надзвичайним здібностям згодом поєднати їх у цілісний план. Але не забігаймо наперед.

Перший видавався бідолашним недоумком. Шинкар попросив нагодувати його й прихистити, як годиться милосердним людям, навіть якщо він спроможний на чимало корисних послуг. Його називали Бронте, й дійсно, цілком можливо, що він урятувався від різанини в Бронте. Він завжди захоплено згадував повстання й, перехиливши кілька склянок вина, стукав кулаком по столу й горлав: «Бааті, остегайтеся, гудина спрадивості' ближається, люде не' баряться на переклик!», тобто: «Багатії, остерігайтеся, година справедливості наближається, люди не забаряться на переклик». Саме ці слова перед повстанням горланив його друзяка Нунціо Чіральдо Фраїунко — один з четвірки, яку пізніше розстріляв Біксіо.

Його інтелектуальне життя не було напруженим, але у нього принаймні була чітко визначена пристрасть — убити Ніно Біксіо.

Для Симоніні Бронте був лише диваком, який потрібен тільки для того, щоб перебути в його оточенні кілька галасливих зимових вечорів. З першого ж погляду його набагато більше зацікавила інша особа, персонаж волохатий і попервах відлюдькуватий, котрий, однак, щойно почувши, як чоловік питає у хазяїна таверни рецепти різноманітних страв, виказав пристрасну любов до смачного столу, так само, як і Симоніні, розповівши, як робляться аньєлотті по-п'ємонтськи; а той відкрив усі секрети приготування капонати, або тушкованих баклажанів по-сицилійському. Симоніні повів мову про сире м'ясо, й самої лишень згадки вистачило, щоб його новий знайомий зголоднів, як вовк, і заходився розповідати про алхімію приготування марципанів.

Майстер Нінуццо говорив майже італійською, даючи зрозуміти, що він побачив світ. Щоб продемонструвати свою пристрасну любов до різноманітних див з місцевих храмів і виявити пошану до духовного сану