Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

в повітрі разом із смородом сивухи, З важким сопінням громил, з їх брудною, огидною лайкою. Людина втратила людський образ: це була тварина тупа, жорстока й безпощадна.

Тільки другого дня очуняли погромлені. Братство забрало їх до шпиталю [78], одягло, нагодувало, але залишитися у Львові вони не могли. Їм дали коні, два вози, й вони рушили з міста, злиденні, побиті й люті.

Павло, Остап і підмайстри йшли пішки, жінки Їхали на возах. Мотря схлипувала, пригортаючи до себе Орисю. Дівчинка озиралася очима наляканої тваринки, а дід Омелько так заслаб від побоїв, що лежав пластом і навіть не помітив, як міська брама лишилася позаду.

Проте він і не шкодував, бо замість спокійної тихої старості знайшов там собі образи, знущання й синці.

У Єлисея Плетенецького

Наближаючись до Києва, Сагайдачний надумав завітати до Печерського монастиря і завернув на вузький шлях, що перетинав Голосіївський ліс.

Ліс був густий, непроглядний. Навіть сонячного дня стояли в ньому зеленуваті присмерки. Величезні дуби в три обіймища, гіллясті й вузлуваті, як кедри, так переплуталися з кленами й липа ми, що тільки де-не-де пробивався крізь їх зелені намети сонячний промінь, розсипаючись по стовбурах і гілках золотими дукатами. Пахтіло грибами й перегноєм. Земля була вкрита густим і вогким гниллям, і часто ворушилися в ньому вужі і жирні гадюки.

Та ось коні вийшли до урвища над Дніпром, і променистий день засліпив Сагайдачного сонячним сяйвом і далями, безмежними й прозорими в блідо-сизій імлі. Внизу котив Дніпро свої хвилі, розпадаючись на кілька проток із низькими островами, зарослими лозою і травою, облямованими ясно-жовтими замілинами. А за Дніпром, скільки сягало око, тяглися безмежні луки, де прозоро синіли узгір'я доісторичних берегів дніпровської пойми.

Нижче, на прискалці, золотилися маківки Видубецького монастиря, танули в кучерявих брижах гаїв, а за ними підносилися золотою шапкою густо посаджені бані лаврських церковок, наче опеньки на бурому пнищі гори.

Сагайдачний мимоволі стримав коня і замилувався з краєвиду.

— Це Київ? — спитав мовчазний джура, показуючи на Лавру.

— Це Печерське. Київ — на північ, там, за гаями, — відповів Сагайдачний і підострожив коня.

Плетенецький зрадів Сагайдачному, як рідному, стиснув його в обіймах і тричі поцілував.

— Ото друг. Ото добре, що одвідав мене, — говорив він, садовлячи гостя. — Три роки не бачилися. Скільки води втекло. Ну, що у вас там, на Низу?

Сагайдачний стисло розповів про останні походи, потім почав розпитувати про Печерську оселю.

— Живемо, дякувати господа. Що роблю? Позиваюся. І тут, і на соймі, і в люблінському трибуналі. По всіх усюдах. Щорочки [79] — нова справа, а то й дві.

— Все з Антонієм Грековичем? [80] — усміхнувся гетьман.

— І з ним, і з іншими. Та ти й не знаєш, що я виграв справу на соймі. Мені присудили маєтки, що ми в них відбили торік. Тепер хай Рутський [81] почухає потилицю. Хай знає, що кир [82] Єлисей такий же спритний крючкодер, як і вояка.

— Як це — вояка? — здивувався Сагайдачний. — Невже ти з ними воював?

— Ще й як. Зібрав нашу братію, поспільство, бояр. Озброїв. Пристали до нас і козаки. Одібрали в чортового єретика все, що колись належало монастиреві. Хай попостить без чужого майна. Звісно, не обійшлося без стрілянини. І, звісно, Грекович вдався з скаргою до суду. Він уписав протестацію до Новгородських гродських книг і притягнув мене до права перед литовським трибуналом. Суд був минулого червня. Я надіслав замість себе Матвія Жирневського і двох ченців. Землю присудили уніатам. Прибув до нас возний ввести їх в посідання. Ми його вигнали геть разом з усіма уніатськими підлабузниками. Він і не добивався. З того часу ми нікого не впускаємо, не довідавшись, хто він і що.

— Певно, твої слимаки подумали, що і я польський пан, — зауважив Сагайдачний, — бо довго не хотіли відчинити.

— Молодці! — всміхнувся архімандрит. — Справді, твій жупан скидається на панський, та й голова в тебе не голена, як у козаків. Але ж слухай, що було далі. Рутський переніс справу до сеймового суду. Тоді я подав грамоти на всі маєтки, що трибунал присудив Рутському. А в них зазначено, що князі й пани православної віри дарують їх Печерському монастиреві як ознаку своєї побожності. Чого-чого, а Рутський цього не чекав. Він попросив зробити перерву, а потім відмовився від позову. Справді, я пообіцяв йому під час перерви достатню суму грошей. Зрозумів, лисячий хвіст, що краще синиця в руці, ніж журавель у небі. А після суду я здобув королівську грамоту, яка остаточно закріплює землю за нами. Тепер уже не вкусиш. Кінець.

Розповідаючи, Плетенецький пожвавішав. Блискучі чорні очі його кидали іскри. На блідому обличчі заграв рум'янець.

— Здорово, отче Єлисею, — щиро зареготав Сагайдачний. — Мо б, ми помінялися роботою? Ти гетьмануй і дипломатствуй, а мене пусти в монастир відпочити.

— Воно б не завадило, — відповів у тон архімандрит. — Тільки де тут відпочити! Я з братією воюю он як! Розжиріли, розледачіли. Ніякого сорому не знають. Воно й зрозуміло: за тридцять років тут змінилося понад тридцять архімандритів. Кожен тягнув з монастиря, а не в монастир. Зубожіли зовсім, у боргах загрузли, поспільство розбестили. Вони не визнавали ані панщини, ані данин монастиреві. А тепер борги мало не всі сплачено, підданці працюють, данини сплачують, виноградники я насадив, сади, тин поставив, як у справжній фортеці… Та хіба можна віддати таке добро! Самих прочан сила-силенна — і кожен несе свою лепту монастиреві.

Сагайдачний хотів щось сказати, але ввійшов келійник і, низько вклонившись, щось прошепотів архімандритові.

— Бачиш, який у нас відпочинок? Поговорити не дадуть. Привезли цеглу. Треба перевірити.

Сагайдачний підвівся.

— Дозволь, отче, піти з тобою. Я до тебе на мить, але справа в мене негайна.

— Ну, ну, такого гостя швидко не відпускають. А показати своє господарство я й сам хотів.

Кир Єлисей одяг каптур і рушив разом із гостем до бічної брами. Тут стояла селянська валка з-під Китаєва, де добували жовту цегельну глину. Плетенецький поквапливо благословив селян і пішов уздовж возів, досвідченим хазяйським оком озираючи привезене.

— А це чий віз? — спинився він біля підводи, запряженої миршавенькою шкапиною з великим відстовбурченим черевом.

— М-м-мій в-в-віз, — підбіг заїка-посполит, низько вклоняючись архімандритові.

— Що ж це ти? Гадаєш, може, бога дурити? — загрозливо накинувся на нього Єлисей. — Хіба це віз?! Та тут половина того, що в інших. Живеш на монастирському грунті, як і всі, а чесно відробити не бажаєш?!

— Панотче, та хіба ж… Та моя Лиска більш не