Оксана Стефанівна Забужко - Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу

113

Цікаво, що майже дослівний повтор цієї міфолоґеми, тільки розвинений на значно пізнішому й до того ж частковому історичному матеріалі (радянська імперія сталінської доби), спостерігаємо в модерній російській культурі — у квазіхристиянській етиці О. Солженіцина, чию обізнаність із творчістю Шевченка поверховою аж ніяк не назвеш (в «Архіпелазі ГУЛАГ» чимало цитат і з «Журналу», і з листів із заслання). Розмірковуючи над розбещенням душі владою, здійснюваним масово й інституційно, Солженіцин доходить висновку: індивіди на службі у каральної системи, отже, «за родом діяльности й за зробленим життєвим вибором позбавлені горішньої сфери людського буття» (Архипелаг ГУЛАГ. — М.: Сов. писатель — Новый мир, 1989. — Т. 1. — С. 149) та змушені жити в нижній, де ними кермують насамперед інстинкт влади й інстинкт наживи (шевченківська «неситість»!), невідворотно «свиніють (курсив наш. — О. З.), вони відходять від людськости вниз» (там само. — T. 2. — С. 568). Тут відвертий перегук із Шевченковим «Мені здається, я не знаю…» з його іронічною версією метемпсихозу («Де ваше золото, палати? / Де власть великая? В склепах, / В склепах, поваплених катами, / Такими ж самими, як ви. / Жили ви лютими звірми, / А в свині перейшли!..») — з тією різницею, що для Шевченка згори, наперед у принципі морально неприйнятною була будь-яка форма влади людини над людиною, безвідносно до соціальної системи чи санкціонуючої ідеології.

114

Скрипник М. До теорії боротьби двох культур. — Харків: Держвидав України, 1928. — С. 44.

115

Докладніше про це див.: Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини 1760—1830. — К.: Основи, 1996. — С. 218—226.

116

Див.: Афанасьев-Чужбинский А. С. Воспоминания о Т. Г. Шевченко // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 103—104.

117

Чуковский К. От двух до пяти. — 11 изд., доп. — Минск: Госпедгиз, 1957. — С. 234.

118

«В зто время он совершенно изменился. Познакомившись с лучшими Петербургскими домами посредством Брюллова, он часто разьезжал по вечерам, хорошо одевался, даже с претензиею на comme il faut'ность. Словом, в него на некоторое время вселился светский бес» (Цит. за: Чалый М. К. Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченко // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — С. 63).

119

Гоголь Н. В. Письмо к М. В. Гоголь // Гоголь Н. В. Собр. соч.: В 7 т. — М.: Худож. лит., 1979. — Т. 7. — С. 70.

120

Надзвичайно цікаво зіставити сцену «генерального мордобитія» зі «Сну», — де імператорський ляпас спускається згори вниз соціально-ієрархічною драбиною «в маси», — з антитетичною «пірамідою любови», яку в той самий час вибудовує, яко модель імперії, Гоголь у «Вибраних листах із листування з друзями»: у нього знизу вгору, як від дітей до батьків, «по начальству», передасться — любов, «и всякий начальник, как только заметит ее устремленье к себе, должен в ту же минуту обращать ее к постановленному над ним высшему начальнику, чтобы таким образом добралась она до своего законного источника, и передал бы ее торжественно в виду всех всеми любимый царь Самому Богу» (Гоголь Н. В. Духовная проза. — М.: Русская книга, 1992. — С. 215). Ці дві міфологічні піраміди з двома діаметрально протилежними всередині їх векторами руху — насильства «від царя» в Шевченка, любови «до царя» в Гоголя — якнайнаочніше репрезентують українську (антиколоніальну) і малоросійську (шляхетсько-провінційну) світобудови. Для Шевченка наявна вертикальна ієрархія соціального космосу є однозначно перверсивною, оберненою навспак трансцендентній (духовній) вертикалі Божого світу, для Гоголя ж — абсолютно їй тотожною, аж до сливе «поприщинської» втрати почуття реальности («любовь должна быть передаваема по начальству» — це вже навіть і стиль Поприщина!).

121

Барт Р. Література и метаязык // Барт Р. Избр. работы: Семиотика. Поэтика / Пер с франц. — М.: Прогресс, 1989. — С. 132.

122

Гуревич А. Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современников. — М.: Искусство, 1989. — С. 157.

123

Див. про це: Зеленин Д. К. Очерки русской мифологии. Вып. 1: Умершие неестественной смертью и русалки. — Петроград: Тип. А. В. Орлова, 1916.

124

Див.: Коцюбинська М. Етюди про поетику Шевченка: Літ.-крит. нарис. — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 149—168.

125

У листах із Новопетровського укріплення Шевченко найсерйознішим чином представляє друзям Дармограя як свого нового знайомця, реальну особу з дещо, правда, туманною й заплутаною біографією, переповідає свої з ним діалоги (див.: Лист до М. Й. Осипова від 20 травня 1856 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — T. 6. — С. 129) та нібито одержані від нього листи (див.: Лист до М. М. Лазаревського від 8 грудня 1856 р. // Там само. — С. 144), обмінюється поблажливими критичними заввагами щодо «його» творів (М. Й. Осипову: «Вы сделали замечание на его „Княгиню“, совершенно согласное с моим замечанием: недостаток отделки в подробностях, и то большой недостаток». — Там само), причому цікаво, що Дармограй повсякчас постає з цих фраґментів слабшим за Шевченка — він не лише Шевченків «бедный protege», самотній і позбавлений дружньої підтримки («Кроме меня, у него совершенно никого нет, к кому бы он мог обратиться». — Там само. — С. 130), а й менш освічений за нього (не читав Вальтера Скотта, припускається фактографічних помилок, які Шевченко, у листі до М. М. Лазаревського, зі стриманим осудом зве «довольно грубыми»), і навіть фінансово стоїть значно гірше за свого «благодійника» («он беднее меня» — М. Й. Осипову). Можна вбачати за цим що завгодно — прагнення повернути російській культурі свій перед нею особистий борг, сказати б, «розрахуватися» з нею Дармограєм, а чи сублімацію глибоко укритого комплексу приниження колишнього «грязного замарашки» (автохарактеристика з «Журналу»), а нинішнього невільника-рядового, змушеного «ради Розп'ятого за нас» вижебрувати в друзів насущного духовного хліба (у кого томик Шекспіра, у кого дві плитки сепії), — у будь-якому випадку пара «Кобзар — Кобзар Дармограй», ця головна в Шевченковому міфі символічна персоніфікація українсько-російського діалогу як діалогу культур, залишається винятково вдячним матеріалом для дослідження механізму перетворення поетом власного життя на універсальний національно-культурний міф.

126

Див. про це: Гейзінґа Й. Homo Ludens / Пер. з англ. — К.: Основи, 1994 — С. 138—146.

127

Лист до Г. С. Тарновського від 25 січня 1843 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6 — С. 23.

128

«Переписав оце свою „Слепую“ та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом… Це правда, що окроме Бога і чорта в