Анджей Сапковський - Останнє бажання

клятві раніше. Він знав, на що здатна мати, дитиною якої так легковажно розпоряджаються.

Лицарі й вельможі мовчали, Їжак стояв нерухомо, немов шипаста залізна статуя.

— А Кудкудак,— продовжувала Каланте,— ну що ж, Кудкудак нагадав мені, що я не мати, а королева. Добре. Як королева завтра я зберу Раду. Цинтра — не тиранія. Рада вирішить, чи повинна клятва покійного короля вплинути на долю спадкоємиці трону. Вирішить, чи належить її й трон Цинтри віддати бурлаці без роду й племені або ж зробити відповідно до інтересів держави.

Каланте ненадовго замовкла, косо глянувши на Геральта.

— А що стосується шляхетних лицарів, що прибули в Цинтру в надії отримати руку принцеси… то мені залишається тільки виразити співчуття із приводу жорстокої образи, обезчесчення й осміяння, яким вони тут піддалися. Не моя в тому провина.

У гулі голосів, що прокотився по залу, відьмак уловив шепіт Ейста Турсеаха.

— О боги моря,— видихнув остров'янин.— Так не годиться. Ти явно провокуєш їх на кровопролиття. Каланте, ти їх попросту нацьковуєш…

— Замовкни, Ейсте,— люто прошипіла королева.— Бо я розгніваюся.

Чорні очі Мишовура блиснули, коли друїд указав ними на Райнфарна з Аттре, який збирався встати з похмурим, перекошеним обличчям. Геральт негайно прореагував, випередивши його, устав першим, шумно відсунувши стілець.

— Можливо, Рада не знадобиться,— голосно й звучно сказав він.

Усі здивовано замовкли. Геральт відчував на собі смарагдовий погляд Паветти, погляд Їжака через ґрати забрала, відчував Силу, що здіймалася, як хвиля повені, яка густіла в повітрі. Бачив, як під впливом цієї Сили дим від смолоскипів і світильників починає набувати фантастичних форм. Він знав, що Мишовур теж це бачить. Але знав також, що ніхто інший не помічає.

— Я сказав,— спокійно повторив він,— що, можливо, збирати Раду не знадобиться. Ти розумієш, що я маю на увазі, Їжаче з Ерленвальду?

Шипастий лицар зробив два скрипливі кроки вперед.

— Розумію,— сказав він глухо через забрало.— Дурень би не зрозумів. Я чув, що хвилину тому сказала милостива й шляхетна правителька Каланте. Вона знайшла прекрасний спосіб відскіпатися від мене. Я приймаю твій виклик, незнайомий лицарю.

— Не пригадаю, щоб я тебе викликав,— сказав Геральт.— Я не збираюся битися з тобою, Їжаче з Ерленвальду.

— Геральте!— крикнула Каланте, скрививши губи й забувши про те, що відьмака слід величати «Шляхетним Равіксом».— Не перетягай струни! Не випробовуй мого терпіння!

— І мого!— зловісно додав Райнфарн.

А Крах ан Крайт тільки забурчав. Ейст Турсеах досить багатозначно показав йому кулак. Крах забурчав ще голосніше.

— Всі чули,— проговорив Геральт,— як барон з Тіґґу розповідав про славних героїв, забраних у дитинстві від батьків у силу таких самих клятвених обіцянок, яку Їжак змусив дати короля Роґнера. Однак чому й навіщо вимагають таких клятв? Ти знаєш відповідь, Їжаче з Ерленвальду. Така клятва здатна створити могутні, нерозривні узи Призначення між тим, хто вимагає клятви і її об'єктом, тобто дитиною-несподіванкою. Такій дитині, вибраній сліпою долею, можуть бути призначені незвичайні діяння. Вона, можливо, здатна зіграти неймовірно важливу роль у житті того, з ким її пов'яже доля. Саме тому, Їжаче, ти зажадав від Роґнера винагороду, яку маєш намір нині отримати. Тобі не потрібен трон Цинтри. Тобі потрібна принцеса.

— Все саме так, як ти кажеш, незнайомий лицарю,— голосно розсміявся Їжак.— Саме цього я домагаюся! Віддайте мені ту, яка стане моїм Призначенням!

— Це,— сказав Геральт,— ще треба довести.

— Ти смієш сумніватися? Після того, як королева підтвердила істинність моїх слів? Після всього, що сам щойно сказав?

— Так. Тому що ти не сказав нам усього. Роґнер, Їжаче, знав силу Права Несподіванки й вагомість даної тобі клятви. А дав він її, знаючи, що закон і звичай мають силу, що захищає клятви. Силу, що стежить за тим, щоб вони виконувалися тільки в тому випадку, якщо їх підтвердить сила Призначення. Я стверджую, що поки в тебе ще немає на принцесу ніяких прав, Їжаче. Ти одержиш їх лише після того, як…

— Після чого?

— Після того, як принцеса погодиться піти з тобою. Так говорить Право Несподіванки. Лише згода дитини, а не батьків підтверджує клятву, доводить, що дитина дійсно народилася під покровом Призначення. Саме тому ти повернувся через п'ятнадцять років, Їжаче. Тому що саме таку умову включив у свою клятву король Роґнер.

— Хто ти?

— Геральт з Ривії.

— Хто ти такий, Геральте з Ривії, що вважаєш себе оракулом у питаннях звичаїв і законів?

— Він знає закон краще за будь-кого,— хрипло сказав Мишовур,— тому що до нього цей закон був колись застосований. Його колись забрали з рідного дому, тому що він виявився тим, кого батько, повернувшись, ніяк не сподівався застати вдома. Він був призначений для чогось іншого. І силою Призначення став тим, хто він є.

— І хто ж він?

— Відьмак.

У тиші, що настала, ударив дзвін у кордеґардії, тужливим дзенькотом виголосивши північ. Всі здригнулися й підняли голови. На обличчі Мишовура, що дивився на Геральта, з'явився дивний вираз. Але помітніше й неспокійніше за всіх поворухнувся Їжак. Його руки в залізних рукавичках упали уздовж тіла, шипастий шолом похитнувся.

Дивна, невідома Сила, що заповнила залу сивим туманом, раптом погустіла.

— Це вірно,— сказала Каланте.— Геральт з Ривії — відьмак. Його професія гідна поваги й шани. Він присвятив себе тому, щоб оберігати нас від жахів і страховиськ, які породжує ніч, насилають лиховісні, ворожі людям сили. Він убиває всіх страховиськ і монстрів, які підстерігають нас у лісах і ярах. А також і тих, які мають нахабність з'являтися в наших володіннях.

Їжак мовчав.

— А тому,— продовжувала королева, піднімаючи унизану перснями руку,— хай реалізується закон, хай здійсниться клятва, виконання якої домагаєшся ти, Їжаче з Ерленвальду. Пробило північ. Твоя обітниця вже не діє. Відкинь забрало. Перш ніж моя дочка висловить свою волю, нехай вона побачить твоє обличчя. Усі ми хочемо побачити твоє обличчя.

Їжак з Ерленвальду повільно підняв заковану в залізо руку, рвонув зав'язки шолома, зняв його, схопившись за залізний ріг, і із дзенькотом кинув на підлогу. Хтось скрикнув, хтось вилаявся, хтось зі свистом втягнув повітря. На обличчі королеви з'явилася зла, дуже зла усмішка. Усмішка жорстокого торжества.

Поверх широкого напівкруглого металевого нагрудника на них дивилися два опуклі чорні ґудзики очей, розміщені по обидва боки вкритого рудуватою щетиною, витягнутого, тупого, прикрашеного тремтячими вібрисами рила з пащею, заповненою гострими білими зубами. Голова й шия істоти, що стояла посеред