Мирослав Іванович Дочинець - Криничар

Так працюй, аби в роботі міг поважати сам себе. В ремеслах немає межі скусності. Пізнаєш його глибинні таїни ‒ станеш паном своїм рукам і голові. И інші в поштивості схилять голови перед тобою. А головне ‒ тебе признають гроші, бо таких вони держаться.

Не живи довго в чужих стінах. Вони дорогі для кишені, а душі немилі. Перший набуток сміло вкладай у зведення свого житловища. Гарний дім на доброму місці ‒ розумне й вигідне розміщення грошей. Жодна родина не буде вповні радіти життю, якщо не мас парцели землі, на якій діти могли б бавитися на травиці, а жони зрощувати зеленішу й квіти. Серце людське невимовно тішать яблука й черешні зі своїх дерев і грона зі своєї винниці. Дім твій ‒ твоє животворне притулище, яке кріпить сили і множить старання, і є надійним схроном твоїх надбань. Добротно змуровані й облаштовані кам'яниці з часом набирають ціну, як шляхетне вино, тоді як гроші в лихоліття втрачають вагу. Маєток стане основою твого маєстату і завжди, в годину скрути, буде надійною заставою для всякого кредитора. І наприкінці, коли ти притомишся і відступиш від справ, ‒ зможеш під затишним дахом мирно добути собі, поплачуючи лише цісарські податі.

А про старість треба гадкувати замолоду. Міцний дім зігріє, повні засіки нагодують, скарбець утішить. Але до тайників може дістатися й злодій, жоден скарб не є надійним. Таким є лише сталий, незмінний дохід, що тече до тебе без твоєї участі. Бодай мале, та невсихаюче джерельце. Чи то діло, запущене тобою в круговерть, чи порції від найму осідлості, чи рези від твоїх внесків лихварям. Вони можуть бути неперервноїтяглості або звершуватися повною виплатою накопиченого в час твоєї смерті Але ця угода має бути твердою й непохитною, як цісарський трон. Якщо ти в молодості годен заробити, то мусиш убезпечити собі й стерпну будучину, бо з гори спускатися буває важче, ніж підніматися на неї. Та срібло утвердить і цю хитку дорогу.

Як ти ступаєш через трясовину життя по камінцях-порадах інших, так у добутому багатстві плекай співчутливість до тих, кого похитнули нещастя й біди, і підпирай їх поміччю в розумних межах.

Не менш важливо мудро й справедливо спомагати благами рідних, аби вони думали й говорили про тебе добре. А ти в час урочний міг скласти справедливий тестамент на чесний розподіл статків, аби самому відійти з полегкістю. Бо приходимо ми в світ із розчепіреними долонями — все моє! ‒ а покидаємо його з порожньо складеними ‒ нічого з собою не заберу!

Ті крихти золоті падали не в прірву. Цало всотував науку Голоднякову, як окраєць всотує оливу. Дуже скоро він переобув ноги з постолів служника в чоботи розпорядника багатоукладної гуцульської ґражди. Під його орудою колесо панської економії закрутилося, як під нуртом стрімкого потоку. Бездітний дідич враз охляв, попустив собі повіддя, віддаючи їх у вмілі молоді руки. Втішався, що править Цало його громіздким «возом» з пожадливою хіттю фурмана,

котрому далися добрі коні, що пущені в повний розгін. Давав йому волю і в діях, і в грошах, а той обертав ними, як ткач покрівцями у валилі, ‒ і гроші так же гуснули й розповнювали газдівські засіки. Цало подячно брав свою обумовлену дещицю, не лакомлячись на чуже. Аж сам пан не стерпів: «Проси собі частину, ти заслужив». ‒ «Коли ваша ласка, то вріжте мені клапоть березника, міркую покласти й собі ґражду».

Думав пан ніч, а на ранок устав просвітленим: «Не буду я цільну землю краяти. У моїй ґражді дворище на сто возів, то невже для тебе не знайдеться місця? Клади собі хижу на свій копил і живи в надійному прихистку. А хочеш, то й ворота собі прорубай із тильного боку заборола».

«Я в ці ворота ввійшов босоногим приблудою, їх стрішка стала для мене першим рідним дахом під небом. І рушати воріт я не буду».

«Якщо серцем кажеш ‒ правду кажеш, ‒ притемнив очі старий гуцул. ‒ Та є одна заковика: я вступаю в ці ворота з хрестом і з ним залишаю їх. Бо живе тут Бог, Котрий покриває осідок теплом благодаті. Ти ж залітаєш і вилітаєш звідси, як безпритульний вітер. А вітер гніздо не нагріє. Волів би я, щоб і ти входив у домівку, як належиться ‒ з Господом у грудях».

Цало думав недовго, бо ці думки не раз йому обтяжували голову: «Добре. Мій Бог привів мене до дому вашого Бога. А ми його спалили, той храм, через необережність. Тоді ваш Бог привів мене до вашого дому, ґаздо. Бо чоловік мусить мати дах над головою і дах над душею. Мій батько встиг мені дати свого Бога ‒ Отця, тепер ви даєте мені й свого ‒ Бога-сина. Я приймаю його так, як прийняли ви мене. Як сина. Бо я й досі не годен порозуміти, чому ви, твердий християнин і гордий гуцул, приліпили до себе безрідне жиденя та ще й довірили йому ключі від свого багатства…»

Голодняк нахмурив колючий іній брів: «Нам не все дано розуміти. Один єврейський хлопчик народився в яслах поміж бидлятами. Вже тоді на Нього чигали бездомність, знегоди і смерть. На чужині батько вчив Його стругати дерево, аби якось прогодувався. А Той, гнаний і часто голодний, замірився нагодувати душі всього світу. І став Богом. Нашим Господом… Не ми, Цале, сіємо милість, а Господь сіє нашими руками».

Цала похрестили Павлом. Либонь, то був єдиний по обидва боки Карпат чоловік, що держав суботу й неділю. Зате інші п'ять днів седмиці натоптував такою працею, що гори дрижали. Направду, замірився прорубати в горі тунелю на польський бік. І зробив би це, якби не білонога Естерка, котру батько, мукачівський рабин, привіз на купіль у квасні води. Коли її вздрів Цало-Павло, то повіки його зів'яли, а очі з тої хвилини шукали в зелені верховинного світу лише білу лляну сукню. І, як зашорений кінь за віхтем вівса, зійшов він за нею в долину, в Мукачево.

Мордкові очі просвітліли від набіглої сльози, він влегшено видихнув: «Той чоловік був моїм дідом. З нього тече наш галузистий і змогливий рід. Він наш предтеча», ‒ і прошептав у човник долонь коротку молитву.

«Я вас розумію, ‒ сказав м'яко я, ‒ але до чого тут я і мої жалюгідні талери?»

«Якби ти мене розумів, то не питав би дурне. Може, те, що я возькаюся з тобою ‒ жива свічечка від мене тому