Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2 📚 - Українською

Харукі Муракамі - Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

255
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2" автора Харукі Муракамі. Жанр книги: Сучасна проза / Фантастика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 68
Перейти на сторінку:
така. Якщо ти хочеш спілкуватися зі мною — спілкуйся. Та й нашу випадкову зустріч у готелі Саппоро визначила сама доля чи що. Тож розпочате треба довести до кінця.

Носком сандалії Юкі довго виводила якийсь невеликий малюнок. Щось схоже на квадратний вир. Я спостерігав, як вона це робить.

— А я не буду для вас тягарем? — спитала вона.

Я на хвильку задумався над її запитанням.

— Може, й будеш. Не знаю. Та нехай тебе це не обходить. Зрештою, я зустрічаюся з тобою тому, що це мені подобається. Я ніколи не дружитиму з обов’язку… Чому мені з тобою подобається? Хоча ми різні за віком і спільних тем для розмови обмаль… Можливо, тому, що ти мені про щось нагадуєш. Про почуття, які я давно зберігав у своїй душі. Про те, що я відчував у свої тринадцять-п’ятнадцять. Якби мені було п’ятнадцять — я нестямно закохався б у тебе… Я тобі це казав?

— Казали, — відповіла вона.

— От у чому причина, — вів я далі. — І коли я з тобою, ці почуття іноді повертаються до мене з минулого. Я знову відчуваю колишній шум дощу, колишній запах вітру. Відчуваю зовсім поруч… Це таке приємне відчуття! Колись і ти це зрозумієш…

— А я й тепер розумію.

— Невже?

— І я досі багато чого втратила, — сказала вона.

— Виходить, тобі не треба нічого пояснювати, — зрадів я.

Після того Юкі хвилин десять мовчала. А я знову розглядав відвідувачів храму.

— Крім вас, мені ні з ким нормально поговорити, — сказала вона нарешті. — Це правда. А тому, коли вас нема, я майже ні з ким не розмовляю.

— А Дік Норт?

Юкі висунула язика і зробила гримасу.

— Дурень, якого світ не бачив!

— В якомусь розумінні — можливо. А в іншому — ні. Він не такий уже й поганий. І ти сама, гадаю, мала б це розуміти. Дарма що однорукий, а порається вдома набагато краще за дворуких. І притому не нав’язливий. Таких людей на світі не так і багато. Можливо, він людина не такого масштабу, як твоя мати. Та й не дуже великого таланту. Одначе до твоєї матері він ставиться серйозно. А може, й любить. Надійна людина. І кухар прекрасний. До того ж приязний.

— Можливо, що так… Та все одно дурень!

Я більше нічого не сказав. Зрештою, в Юкі своє ставлення і свої почуття.

Розмова про Діка Норта на цьому скінчилася. Ми трохи згадали про гавайське сонце, хвилі, вітер і «Пінья-коладу». А коли Юкі сказала, що зголодніла, ми зайшли в найближчу кондитерську і з’їли по млинцю та булочці з мармеладом. Потім поїхали на метро дивитися кіно.

Наступного тижня Дік Норт загинув.

34

У понеділок увечері Дік Норт відправився в Хаконе купувати продукти і, коли вийшов із супермаркету з пакетами в руці, його збила вантажівка. Звичайнісінький нещасний випадок. Навіть сам водій не розумів, чому за такої поганої видимості спускався дорогою вниз, не зменшивши швидкості. Мовляв, напевне, лихий попутав. Однак і Дік Норт припустився помилки. Переходячи вулицю, спочатку подивився ліворуч, а потім, через кілька секунд, — праворуч. Таку помилку роблять усі, хто повертається до Японії після тривалого перебування за кордоном. Від незвички до лівостороннього руху, коли переплутують, у котрий бік треба спочатку дивитися на переході[56]. Здебільшого такі люди відбуваються тільки переляком, та іноді трапляється справжнє нещастя, як у випадку з Діком Нортом. Вантажівка збила його з ніг, а легковик із кузовом переїхав його на зустрічній смузі. Настала миттєва смерть.

Дізнавшись про це, я передусім згадав, як ми купували товари в супермаркеті. Як він ретельно вибирав товари, як уважно перевіряв кожен фрукт, як непомітно вкидав у візок пачку «тампаксів». «Бідолаха!» — подумав я. Як добре поміркувати, до останніх днів у житті йому не щастило. Втратив ліву руку від вибуху міни, на яку наступив ногою інший солдат. Із ранку до вечора гасив недокурки, які ненароком повсюди залишала Аме. І загинув, потрапивши під колеса автомашини з пакетами із супермаркету в руці.

Кажуть, що його ховала власна сім’я — дружина й діти. Ясна річ, ні Аме, ні Юкі, ні я туди не поїхали.

Я забрав назад свою «Субару» і в суботу пополудні відвіз Юкі до Хаконе. «Бо маму зараз не можна залишати саму», — сказала Юкі.

— Вона справді сама не зможе дати собі ради. А тітка-служниця вже досить стара й нездатна з усім упоратися. Крім того, на ніч вона йде додому. Тож маму не можна залишати саму.

— Мені здається, якийсь час тобі краще побути з нею, — порадив я.

Юкі кивнула. І знічев’я перегорнула дорожній атлас.

— Слухайте… Останнім часом я казала про нього якусь гидоту?

— Про Діка Норта?

— Ага.

— Ти назвала його дурнем, якого світ не знав, — сказав я.

Юкі запхала атлас у кишеню на дверцятах і, зіпершись ліктем об відчинене вікно, видивилася на краєвид попереду автомобіля.

— Та коли зараз згадаю, він усе-таки був зовсім непоганим… Добрим до мене. Багато чого вмів. Навчав мене серфінгу. Без однієї руки, він був набагато жвавіший за дворуких. І маму оберігав, як тільки міг.

— Я знаю. Зовсім непогана людина, — погодився я.

— Та мені завжди кортіло говорити про нього самі гидоти.

— Знаю, — повторив я. — Ти просто не могла втриматися. Та в цьому не твоя вина.

Юкі все дивилася вперед. І ні разу не глянула на мене. Весняний вітер, вриваючись у вікно, гойдав її чубчиком, мов травою на лузі.

— Хоч як це сумно, але він був людиною такої вдачі, — сказав я. — Зовсім непоганою. У певному розумінні навіть вартою поваги. Та досить часто до нього ставились, як до урни для сміття, куди кожен може кинути що хоче. Був зручним для користування. Чому — сам не знаю. Може, народився з такими нахилами. Так само, як твоя мама з почуттям безперечної вищості над усіма… Взагалі, посередність — це як пляма на білому піджаку. Як пристане — ніколи не відмиється.

— Це несправедливо, правда?

— У принципі, життя — несправедлива штука, — сказав я.

— А все-таки мені здається, що я завдавала йому неприємностей.

— Кому? Діку Норту?

— Ага.

Я зітхнув, зупинив автомобіль на узбіччі й заглушив мотор. А відірвавши руки від керма, глянув їй прямо в вічі.

— Вважаю, що так думати не годиться, — сказав я. — Замість того, щоб каятися, краще б від самого початку ти ставилася до нього справедливо. Або принаймні намагалася це робити. Але ти цього не робила. Тому не маєш права каятися. Ніякого.

1 ... 38 39 40 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2"