Олександр Боргардт - Аналітична історія України

собі один не надто розповсюджений молюск, – для барвлення тканини. Простіше кажучи, виготовляли отой уславлений пурпур, який користувався таким попитом у можних того часу. У грецькій мові така пурпурова червень позначалася словом «фойніке», яка й стала згодом розхожою назвою фінікіян або хананеїв. У мікенських написах це перетворюється вже на «понікія», а латиною переходить у «пуніке». Спільність кореня може свідчити про те, що назва червоного кольору могла потрапити до фінів саме від римлян, що перемігши фінікіян та зруйнувавши Картагену, – перейняли на себе й торгівлю ханаанськими тканинами. Зауважимо, до цього, що на фінських землях природних квітів червоного кольору, здається, немає.

Не слід, однак, думати, що римляни плавали Німецьким та Балтицьким морем: таке навряд, чи могло бути. Так само, як фінські мореплавці навряд чи колись допливали Риму. Зустрічі могли відбуватись в ті роки, коли римляни все далі завойовували Британію. А, що такі зустрічі мали бути, свідчить наше друге слово.

На римських мапах не одного разу зустрічаємо таку собі землю Туле на краю світу, на далекій півночі. Латиною це слово не тлумачиться взагалі. Значить – не латинське. З другого боку, у фінському тлумаченні – «Тулі» – вогонь; це слово підходить до Ісландії, з якою тепер і ототожнюють історики римське Туле. А це, дійсно, не лише країна льоду, як свідчить нам її сучасна назва, але й країна вогню (тулі); бо вулканічна діяльність там не припиняється, а вулканічне виверження завжди далеко видно з моря, завдяки саме вогню.

Отже, як більш-менш переконливо свідчить назва, – римляни довідалися про острів не від балтів або кельтів, а саме – від фінів.

Коли українські ґоти потрапили до Скандинавії, вони хутко розвідали те, що було на заході. Але, крім вічного та поетичного голосу вітру, це – бувало, мало й більш буденні причини.

Старе, дохристиянське ґерманське право, – передбачало за провини різні грошові штрафи, часом – досить великі, але не знало тюрми або смертної кари. Найбільше, що можна було отримати, так це повне виключення з-під закону («лаг»), вилучення з місцевої (та будь-якої іншої, у межах данного закону) громади, дожиттєве тавро «нідренга» – недруга. З такою людиною ніхто не мав права спілкуватися чи в будь-який спосіб контактувати. Із окремих громад складався нарід країни та всюди діяв один закон. Подібній людині не залишалось нічого більше, як піти на вигнання; бо, навіть убивство нідренга не обкладалося вирою – штрафом. Не слід думати, що ці люди обов’язково були закорінілими злочинцями, у тодішньому суспільстві таких просто не могло бути; просто, так склалася їх доля.

Зауважимо, що саме подібні люди, вигнанці, розпочали колонізацію Фарерів, Ісландії та Ґренландії, пізніше, якийсь час, і Америки. Пригадаємо трохи саме останнє – відкриття Америки, хоч як далеко не було це від України. Але, не забудемо, що на той час наш Київ був важливою частиною вікінгівського торгівельного шляху Північ – Південь, так званої «дороги до Міклаґарду» (так називали вікінги Константинопіль) та люди півночі почували себе там, як вдома. Тоді це був один культурний світ, та ще й поріднений політично. Дружиною Ярослава (або Юріслейфа, 1019–1054) була шведка, конунгіна Інґіґерд, а зятем – конунг Норвегії Ґаральд Гартраде (1047–1066), що склав голову у далекій Англії, висаджуючи там на якийсь королівський престол свого брата Тусті… Вигнанцями починалась історія північних відкриттів. Батько Еріка Тулвальдсона на призвисько Рауді (Рудий) – Турвальд Асвальдсон, був вигнаний за вбивство із громади Йедерен, біля Ставанґера у Норвегії, та оселився на Ісландії. Коли Ерік виріс, він, із приятелями, необачно втрутився в бійку та якось припустився вбивства. Тоді право визнавало принцип колективної відповідальності, та тінг (суд) у Торнесу оголосив їх нідренгами на три роки (знайшлись пом’якшуючі обставини). Відпливши з Ісландії на захід, у невідоме, вигнанці відкрили Ґренландію та заснували там садибу Браттаглід. Син Еріка, Лейф Еріксон, що прибув до Ісландії з батьком кількарічним хлопцем, тим часом досяг повноліття та вирішив сплавати з Ґренландії до Норвегії, так – дрібниці, за якихось пару тисяч кілометрів, поглянути на батьківщину та поспілкуватися з родичами під Ставанґером. Що й здійснив, хоч і не без певних пригод.

Потім, повернувшись додому, уже з Браттагліду, він відкриє Баффінову землю, Лабрадор та Нью-Фаундленд, де якийсь час проіснує поселення вікінгів, йому є два пам’ятники – у Рейк’явіку, біля паперті височенної Скаллаґрімскірке, як годиться, та в Бостоні, в кольчузі римського легіонера, з голими ногами та римськими ж обмотками на литках; що ж, – Америка є Америка…

Доповнення 8

Бледа і Аттіла

Викладена коротко версія убивства Аттілою свого брата та співправителя Бледи, – виглядає переконливою лише для невігласа, що просто нехтує історію. Наведемо її, за сучасним джерелом:

445 року Аттіла зрадницьки замордував свого брата Бледу. З того часу він був єдиним володарем цілого люду і держави гунів – охоплювала вона тоді простір від Середньої Європи аж по землі над Волгою – і з усією певністю найпотужнішою людиною світу тієї епохи.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга воєн, Варшава., 1978, с. 152–153)

Тут з абсолютною чіткістю вимальовується мотив (та – не абиякий!) – вбивши співправителя – стати єдиним володарем цілого люду і держави: аргументація, здавалося, – не до спростування. Однак… Нагадаємо, що каганів обирали (то були вже п’яті вибори) на зборах представників народів країни, хоч і дожиттєво. Каган міг назначити собі помічника, співправителя, який виконував свої обов’язки доти, доки на це була воля кагана.

Оскільки ні каган – убивши співправителя (навіщо?), ні співправитель убивши кагана, – не могли ні на що розраховувати, крім утрати авторитету в очах народу, у них – це очевидно, не могло буди жодного мотиву. Отже, в історії відсутнє головне – мотив убивства. Як брат йому чимось не догодив – він просто перестав би бути співправителем. Не треба плутати, це ж вам не імперія, це правова держава – каганат.

Тому дозволимо собі з повною певністю твердити, що й уся історія «зрадницького вбивства» хана Бледи каганом Аттілою – не заслуговує на жодну довіру: є черговою римською брехнею. Наведемо деякі прецеденти; прецедент не є аргументом, але за давністю справи правда про неї навряд чи буде колись вичерпно доведена.

Пригадаємо скритовбивство конунга візіґотів на вигнанні, Аларіха Балта та аттентат на його наступника і швагера, конунга Атаульва – незаперечну роботу Риму. Для порівняння пригадаємо й те, що відбулося потім на сході, поруч із іншою імперією – Китаєм. Колись там над міру зріс та посилився Східно-Тюркський каганат, це