Дебора Харкнесс - Сповідь відьом. Тінь ночі

знайома емблема: хрест і півмісяць. Я вже бачила цей символ раніше, коли нишпорила в шухляді робочого столу Метью в замку Сеп-Тур.

— А що це за місцина? — поцікавилася я, коли вояки відвели нас до безлюдного шато. Як для нежилого приміщення там було навдивовижу тепло, і лункими коридорами ширився запах щойно приготованої їжі.

— Це — дім мого старого приятеля, — відповів Метью, стягуючи черевики з моїх замерзлих ніг. Потім він розім’яв мені пальці на ногах, і я відчула, як до кінцівок знову повертається кров. Я аж застогнала. П’єр дав мені в руки чашку з підігрітим вином зі спеціями. — Це була улюблена мисливська хатинка Рене. Коли він у ній жив, тут вирувало життя, і в кожній кімнаті можна було зустріти як не мистця, так вченого. Тепер цим шато керує мій батько. Утім, через безперервні війни він не має можливості приділити маєтку належну увагу.

Коли ми були ще у Старій Хижці, Волтер та Метью просвітили мене стосовно триваючої ворожнечі між протестантами та католиками за контроль над престолом і країною. Із наших вікон у місті Фужер я бачила клуби диму, що позначали розташування військового табору протестантів, а вздовж дороги нам час від часу траплялися зруйновані будинки та церкви. Я була приголомшена розмахом руйнації.

Через триваючий конфлікт мою ретельно сконструйовану «легенду» довелося дещо змінити. В Англії я мала позиціонувати себе як жінка-протестантка французького походження, яка тікає з рідної країни, аби мати змогу дотримуватися свого віросповідання. Але тут, на французькій землі, я мала виступати як англійська католичка, яка страждала від безперервних переслідувань. Якимось дивним чином Метью вдавалося пам’ятати всі вигадки і напівправди, необхідні для підтвердження наших численних вигаданих особистостей, уже не кажучи про історичні деталі кожного місця, через яке ми подорожували.

— Зараз ми знаходимося в провінції Анжу. — Голос Метью відірвав мене від роздумів. — Люди, яких ти зустрічатимеш, стануть підозрювати, що ти — протестантська шпигунка, бо говориш англійською, хоч яку б легенду ти їм не намагалася згодувати. Ця частина Франції відмовляється визнавати претензії короля на трон і воліє мати правителя-католика.

— Як і Філіп, — стиха мовила я. Від впливовості Філіпа мав користь не лише кардинал Жойоз. Дорогою нас зупиняли для розмови католицькі священики з запалими щоками та переляканими очима, щоб обмінятися з нами новинами і передати батькові Метью свої подяки за його допомогу. І жоден із них не повертався з порожніми руками.

— Йому байдуже до тонкощів католицького вірування. В інших регіонах країни мій батько підтримує протестантів.

— На диво об’єднувальний підхід, нічого не скажеш.

— Насправді ж Філіп переймається тим, щоб врятувати Францію від самої себе. У серпні цього року наш новий король, Генріх Наварський, спробував нав’язати Парижу свої релігійні та політичні погляди. Та парижани визнали за краще голодувати, аніж підкоритися королю-протестанту. — Метью провів пальцями по волоссю, що було явною ознакою стурбованості. — Померли тисячі людей, і в результаті мій батько втратив віру в здатність людей самотужки вибратися з цього безладу.

Філіп також не мав схильності дозволяти своєму синові керувати власними справами. П’єр розбудив нас рано-вранці й оголосив, що коні засідлані й готові до подорожі. Він отримав звістку, що вже через два дні нас чекають у місті, розташованому за понад сотню миль від шато, в якому ми зупинилися.

— Але ж це неможливо! Ми не зможемо подорожувати так швидко! — Хоч я й була добре підготовленою фізично, але жодне з сучасних фізичних тренувань не могло підготувати до верхової подорожі сільською місцевістю та ще й у листопаді місяці.

— Ми майже не маємо вибору, — похмуро мовив Метью. — Якщо затримаємося, то він пришле іще більше людей, щоб нас підганяти. Тож краще робити, як він каже. — Наприкінці того дня, коли я вже ладна була плакати від утоми, Метью мовчки всадовив мене у своє сідло і ми мчали доти, поки не загнали коней. Я була надто виснажена, щоб протестувати. До кам’яних стін та дерев’яних будинків Сен-Бену ми дісталися вчасно, згідно з наказом Філіпа. На той час ми вже були так близько до замку Сеп-Тур, що ані П’єр, ані Метью вже не надто переймалися пристойністю, тому я їхала верхи, розставивши ноги у сідлі, а не звісивши їх набік, як тоді було прийнято. Незважаючи на те що ми дотримувалися графіку руху, Філіп продовжував збільшувати кількість своїх васалів, що нас супроводжували, наче боявся, що ми передумаємо й повернемося до Англії. Одні васали йшли за нами слід у слід. Інші розчищали дорогу й забезпечували харчі, коней та місця для ночівлі в переповнених постоялих дворах, окремих будинках та укріплених монастирях. Виїхавши на скелясті пагорби, утворені згаслими вулканами в провінції Овернь, ми часто помічали побіля височенних піків таємничі силуети вершників. Помітивши нас, вони прожогом мчали геть, щоб нести звістки про те, як проходить наша подорож до замку Сеп-Тур.

Через два дні, коли вже сутеніло, Метью, П’єр та я зупинилися на одній із зубчастих вершин, з якої крізь пориви снігу ледь проглядався родинний маєток де Клермонів.

Я впізнала знайомі прямі лінії центральної вежі, але, якби не вона, я могла б і не впізнати цього замку. Стіни, що колом оточували його з усіх боків, залишалися такими ж, як і були в двадцять першому сторіччі, як і решта шість круглих веж, кожна — з мідним конічним дахом, позеленілим від часу. Із димарів, виведених за зубці веж таким чином, щоб їх не було видно, ішов дим, а зубчастий обрис стін та веж наводив на думку, що якийсь схиблений велетень навмисне повирізав ці зубці гігантськими ножицями в кожній стіні. За стінами виднівся засніжений сад, а також прямокутні клумби.

У сучасну добу ця фортеця мала лячний вигляд. Але зараз, коли довкола вирувала релігійна та громадянська війна, її оборонне призначення ставало більш очевидним. Між замком та селом стояла, мов вартовий, грізна сторожка. Усередині туди-сюди метушилися люди, багато з них — озброєні. Вдивляючись у сутінках у засніжену далечінь, я помітила численні дерев’яні споруди, розміщені у внутрішньому дворі. Світло з їхніх невеличких віконець утворювало жовтаві прямокутники на сірих кам’яних стінах та вкритій снігом землі.

Моя кобила тихенько заіржала, дихнувши парою. Це була найкраща коняка з тих, що трапилися мені впродовж усієї подорожі. Метью ж сидів на великому чорному жеребцеві, норовливому і злому, який намагався вкусити або хвицнути кожного, хто наближався до нього, окрім істоти