Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

— Ваші права і ферми — все це нові вигадки, а закон повинен бути однаковий для всіх. Тижнів зо два тому, в середу, я підстрелив оленя, й він утік від мене: перескочив через одну з цих нових загород — живопліт, я — за ним, і зачепився замком рушниці за гілля. А олень і втік. Тепер я хочу вас запитати — хто мені заплатить за оленя? Якби там не було живоплоту, я б устиг ще раз вистрілити і мав би здобич, бо ще такого не було, щоб мені доводилося стріляти тричі в таку дичину, що не літає. Ні, ні, судде, в тому, що дичини стало менше, винні фермери, а не мисливці.

— Оленів тепер менше, ніш за часів тої тавньої війни, Пампо, — докинув майор Гартман, що уважно слухав суперечку, сповитий хмарами тютюнового диму. — Але земля створена не тля оленів, а тля лютей.

— Вас, майоре, я маю за людину справедливу й чесну, дарма що ви вчащаєте до палацу. Але хіба не важко жити людині, коли закони забороняють їй заробляти на хліб, — людині, яка, коли б усе було по совісті, полювала б і ловила рибу де завгодно й коли завгодно?

— Я розумію тепе, Шкіряна Панчохо, — відповів майор, багатозначно глянувши на мисливця. — Але ти ніколи раніш так не клопотафся майпутнім.

— Бо, може, й не було такої потреби, — похмуро буркнув мисливець і поринув у роздуми.

— Суддя почав щось розповідати про французів, — зауважив Гайрам по досить тривалій паузі.

— Так, сер, — сказав Мармедюк. — Французькі якобінці, здається, коять одне беззаконня за одним. Ви чули, що вони до всіх своїх злочинів додали ще один — стратили королеву?

— Les monstres![48] — знову прошепотів мосьє Лекуа, здригнувшись.

— Республіканські війська провінцію Вандею перетворили на пустелю, і сотні її жителів розстріляно за їхню відданість монархії — це край на південному заході Франції і досі вірний Бурбонам. Але мосьє Лекуа, безперечно, міг би докладніше нам про це розповісти.

— Non, non, non, mon cher ami![49] — здушеним голосом заперечив француз, дуже швидко вимовляючи слова і благально простягнувши праву руку, а лівою затуливши очі.

— Останнім часом там було багато боїв, — вів далі суддя, — і ті шалені республіканці надто вже часто перемагають. Одначе, признаюсь, я нітрохи не шкодую, що вони забрали Тулон в англійців, бо місто по праву належить французам.

— О! — вигукнув мосьє Лекуа, підскочивши з місця й вимахуючи руками. — Les anglais![50]

Потім він схвильовано забігав по кімнаті, щось бурмочучи собі під ніс, і, нарешті, охоплений суперечливими почуттями, прожогом вискочив на вулицю. Втеча француза нікого особливо не здивувала, бо мешканці селища вже звикли до його витівок. Тільки майор Гартман уперше за вечір засміявся і, піднімаючи кухоль з пивом, вигукнув:

— Француз спошеволів! Йому не мошна пити, він п'яний віт ратості.

— Французи — добрі солдати, — мовив капітан Голлістер. — Вони он як допомогли нам під Йорктауном, і хоч я не дуже тямлю у великій стратегії, але гадаю, що без їхньої підтримки наш головнокомандувач навряд чи розбив би Корнуолліса[51].

— Правду кажеш, сержанте, — втрутилася його дружина. — Дай боже, щоб ти й завжди казав лише правду… Французи — хлопці хоч куди. Одного разу, коли ти з полком пішов уперед, я зупинила свій візок, а тут іде рота французів, і вони розібрали весь крам! Чи заплатили мені? Ще б пак! Дзвінкими кронами, бо цих клятих американських папірців, на які й купити нічого не можна було, у них не водилося, прости мене господи на лихім слові! Отож французи сплатили мені чистим сріблом, та й взагалі торгувати з ними дуже вигідно, бо вони ніколи не допивають до дна, — прибуток неабиякий, коли зважити, що вино коштувало дорого.

— Авжеж, торгівля прибуткова, місіс Голлістер, — відповів Мармедюк. — Але де це Річард? Він скочив, не посидівши й хвилини, десь щез, і я потерпаю, чи не замерз він часом…

— Не бійся, братику Дюк! — пролунав раптом голос Річарда. — Коли людина працює, їй гаряче навіть у найморозянішу ніч, яка тільки буває в наших горах. Бетті, коли ми поверталися з церкви, твій чоловік сказав мені, що на ваших свиней напала короста. То я пішов глянути на них і пересвідчився, що так воно і є. Тоді я збігав до вашого помічника, лікарю, він зважив мені фунт різних солей, і я підмішав їх у пійло. Отже, ставлю оленячу сідловину проти сірої білки, що за тиждень з ними буде все гаразд. Ну, а тепер, місім Голлістер, я не відмовлюсь від кухля фліпу.

— О, я була певна, що ви зажадаєте тільки фліпу! — вигукнула господиня. — Він уже змішаний, треба тільки підігріти. Сержанте, подай-но залізний прут… Та ні, цей ще не гарячий — он той, що на більшому вогні… Так, так, оцей, — бачиш, червоний, як вишенька! Ось, містере Річард, — тільки не попечіться.

Прут опущено в кухоль, і Річард відсьорбнув з виглядом людини, яка взагалі любить випити, а тепер ще й відчуває, що заслужила цю втіху добрим вчинком.

— Знаєш, Бетті, твої руки наче створені для того, щоб готувати фліп! — вигукнув Річард, зупинившись, щоб звести дух. — Навіть прут має свій особливий смак. Гей, Джоне! Пий, старий, пий. Ми з тобою та доктором Тоддом зробили сьогодні непогану операцію. Дюку, я склав пісеньку, поки тебе не було… Ось послухайте, я проспіваю пару куплетів, хоча ще й не підібрав доброї мелодії.

Життя — це праця і турботи,

Та радість теж у нім бува.

Ми не цураємось роботи,

І пріч женем усі гризоти

За кухлем доброго вина.

З турбот сивіє голова, —

Тож пий до дна,

Тож пий до дна!

Що скажеш, Дюку? Є ще один куплет, тільки бракує останнього рядка, — я ще не знайшов рими. Ну що, старий Джоне, чи сподобалася тобі моя пісня? Не гірша, ніж ваші вояцькі пісні, га?

— Добра пісня, — відповів могіканин, випивши все, що подала йому господиня, він віддавав належне кухлям, що їх пускали по кругу майор і Мармедюк.

— Право, право, Ріхарте! — закричав майор, чорні очиці якого вже зволожніли. — Правіссімо! Славна пісня! Але Натті Пампо знає ше ліпшу. Шкіряна Панчохо, заспівай! Заспівай, друше, лісову пісню.

— Ні, ні, майоре, — відмовився мисливець, сумно хитаючи головою. — Не гадав я, що побачу таке в цих горах… Не до співів мені тепер. Коли той, хто по праву тут повний хазяїн, змушений гамувати спрагу талим снігом, не личить