Джеймс Фенімор Купер - Піонери або Біля витоків Саскуеханни

наважувався цього зробити, аж поки переконався, що нікому не затулить каміна. Могіканин знайшов собі місце скраєчку на лаві біля прилавка. Коли всі заспокоїлися, суддя весело зауважив:

— Ну, Бетті, я бачу, популярність вашу не можуть похитнути ні погода, ні конкуренти, ні релігійні суперечки. До речі, як вам сподобалася проповідь?

— Проповідь? — відгукнулася хазяйка. — Та нічого собі, от тільки відправа була надто неспокійна. Не так-то й легко то вставати, то падати навколішки, коли тобі п'ятдесят дев'ять років. А втім, містер Грант, здається, людина благочестива, а його дочка — дівчина скромна й0 побожна… Гей, Джоне, ось тобі кухоль сидру з віскі! Індіанець ніколи не відмовиться від сидру, — звернулась вона до решти гостей, — питиме, хоча б і не відчував спраги.

— Мушу сказати, — розсудливо зауважив Гайрам, — що проповідь була проречиста і сподобалася багато кому. Правда, дещо можна було б викинути, а дещо додати, — але ж усе було написано заздалегідь, а змінити щось на ходу не так легко.

— Ага, ось тут і причина, судде! — підхопила господиня. — Як же можна казати проповідь, коли вона записана на папері й чоловік прив'язаний до неї, як мародер-драгун до кілочків?[46]

— Ну, гаразд, гаразд, — махнув рукою Мармедюк, просячи її замовкнути, — досить про це. Містер Грант напучував нас, що погляди на це можуть бути різні, і я з ним цілком згоден… То що, Джотеме, я чув, ніби ти продав свою ділянку приїжджому, а сам переїхав до селища й відкрив школу? Одержав готівку чи взяв вексель?

Той, до якого звернувся суддя, сидів позаду нього, і тільки такий спостережливий чоловік, як суддя, міг його помітити. Був він миршавий, незграбний, з кислим обличчям вічного невдахи.

Покрутивши головою і посовавшись на лаві, Джотем відповів:

— Частину одержав готівкою і товарами, а на решту взяв вексель. Я продав ділянку чоловікові з Памфрета. Домовились, що він дасть мені по десять доларів за акр розчищеної землі, а за ліс — на долар більше, ніж я сам заплатив, ну, і щоб дім оцінили сусіди. Я поговорив з Ейсою Монтегю, а той — з Ебсаломом Біментом, ну, а вони — із старим Наптелі Гріном. Ото вони зібралися й склали ціну дому — вісімдесят доларів. Я мав дванадцять акрів порубів — це по десять доларів-за акр, та вісімдесят вісім акрів лісу — по долару; отже, коли я з усіма розрахувався, вийшло всього двісті вісімдесят шість доларів з половиною…

— Гм! — сказав Мармедюк. — А скільки ти сам заплатив за ділянку?

— Крім того, що належить судді, я дав моєму братові Тіму сто доларів за ділянку, ну й будинок мені коштував шістдесят, ще й Мозесу заплатив сто доларів за те, що він порубав і розпиляв ліс, — значить, усе обійшлося в двісті шістдесят доларів. Зате врожай був добрий, та й двадцять шість доларів з половиною я заробив на продажу ділянки, отож, виходить, що продав її вигідно.

— Але ж ти забуваєш, що врожай так чи так твій, а ти за двадцять доларів з половиною залишився на вулиці.

— Е, ні, судде! — відповів Джотем, усім своїм виглядом Показуючи, що він усе обміркував заздалегідь. — Він дав мені запряжку — доларів сто п'ятдесят коштує, не менше, з новеньким фургоном; п'ятдесят доларів готівкою, вексель ще на вісімдесят і сідло, ціна якому сім доларів з половиною. Залишилося ще дванадцять шилінгів. Я хотів узяти збрую, а він хай би брав корову й діжі для кленового соку, але він — ніяк. Та я відразу зметикував, що й до чого: він думав, я куплю збрую, бо які ж без неї запряжка й фургон! Але й мене голими руками не візьмеш — навіщо йому збруя, коли немає коней? То я запропонував йому, щоб він забрав свою запряжку за сто п'ятдесят п'ять доларів, а тут моя стара сказала, що хоче збивати масло, ну, я і взяв маслоробку в рахунок тих грошей, що він мені був винен…

— А що ти думаєш робити взимку? Не забувай, що час — це гроші.

— Та вчитель поїхав на схід до своєї матусі — кажуть, вона помирає, — от я й погодився заступити його до весни. А там, якщо все буде гаразд, то, може, відкрию торгівлю чи поїду в Генессі — там, подейкують, можна швидко збагатіти. А ні, так стану шевцювати, — адже я швець.

Очевидно, Джотем не був особливо корисним членом громади, бо Мармедюк не став умовляти його залишитися і, відвернувшись, замислився. За якусь хвильку Гайрам зважився порушити мовчанку.

— Що нового в конгресі, судде? Здається, цій сесії було не до законів, чи, може, французи вже не воюють?

— Французи, відколи відтяли голову своєму королю, тільки й знають, що воюють, — відповів суддя. — Так наче вкрай змінився характер нації. Під час війни я зустрічав багатьох французів, і всі вони здавалися гуманними й добросердними людьми. А ці якобінці кровожерні, мов бульдоги.

— Був з нами такий собі Рошамбо під Йорктауном, — перепинила суддю господиня. — Ото був красень! Ну, і кінь його був незгірш. Саме там англійські гармаші поранили мого сержанта в ногу, нехай їм усячина!

— Ah, mon pauvre roi![47]— прошепотів мосьє Лекуа.

— А конгрес ухвалив закони, — вів далі суддя, — що дуже потрібні країні. Серед інших є там і закон, що забороняє вилов риби неводом у деяких річках та озерах у певні пори року. Є ще один закон, за яким не дозволяється полювати оленів, коли в них малі. Розсудливі люди давно вимагали таких законів, і я сподіваюсь, що незабаром буде ухвалено ще один — про відповідальність за хижацьке вирубування лісу.

Мисливець дуже уважно вислухав ці новини, а тоді глузливо засміявся.

— Ухвалюйте закони собі на здоров'ячко, судде! — крикнув він. — Але скажіть мені, хто візьметься стерегти вам гори довгими літніми Днями чи озера ночами? Дичина є дичина, і хто її знайшов, той і заполює. Я живу тут сорок років і не знаю іншого закону. Як на мене, старий закон вартий двох нових. Тільки зелений новачок уб'є оленицю з оленям. А досвідчений мисливець зробить таке лише тоді, коли йому вкрай потрібна шкіра на нові мокасини чи штани, бо знає, що м'ясо олениці в цей період пісне й жорстке. Та й постріл у горах відлунює в п'ятдесятьох місцях, — спробуй довідайся, хто і де стріляв.

— Озброєний силою закону, містере Бампо, — серйозно відказав суддя, — пильний мировий суддя може запобігти багатьом зловживанням, через які стало менше дичини. І я сподіваюсь дожити до того дня, коли права людини на